Більшість збирачів цим не надто переймалися. Цигани звикли гнути спини майже задарма, а серед решти було чимало відносно забезпечених мешканців Іст-Енду — гендлярів, власників невеликих крамничок і тому подібного люду, — для яких хмелювання було радше своєрідною відпусткою і які цілком вдовольнялися тим, що вдавалося відробити вартість дороги в обидва кінці та вистачало на те, аби трохи розважитися по суботах. Фермери з цього нахабно користали. Якби хмелювання не вважалося відпочинком, уся галузь давним-давно захиріла б, адже ціни на хміль були такими низькими, що жоден фермер не міг собі дозволити платити збирачам суму грошей, на яку можна було б прожити.
Двічі на тиждень дозволялося взяти «аванс» — але не більше половини заробітку. Якщо ви вирішували звільнитися до закінчення сезону (що фермерам було невигідно), вам могли заплатити за ставкою по пенні за бушель замість двох — тобто, по суті, привласнити половину вашого заробітку. Також ні для кого не було секретом, що під кінець сезону, коли в усіх збирачів уже накопичилися пристойні суми на рахунках і вони б не ризикнули пожертвувати ними, фермери знижували ставку з двох пенні до півтора. Страйків можна було не боятися. У збирачів не було профспілок, і бригадирам, на відміну від їхніх підопічних, щотижня виплачувалася стала заробітна плата, а в разі страйку виплати автоматично припинялися; тож, звісно, ті аж зі шкури пнулися, щоб не допустити заворушень у своїх бригадах. Одне слово, фермери тримали збирачів у залізних лещатах; однак це не їхня провина, проблема коренилася в низьких цінах на хміль. До того ж, як Дороті пізніше побачила, мало хто зі збирачів мав чітке уявлення про те, яку саме суму вони заробили. Система відрядної зарплати успішно маскувала низькі ставки.
У ті кілька перших днів, коли Дороті та Ноббі ще не могли взяти «авансу», вони жили впроголодь і були б померли з голоду, якби їх не підгодовували інші збирачі. Усі були неймовірно добрі до них. Одну з більших хатин трохи далі в їхньому ряду ділили між собою дві родини: квітникаря Джима Берровза і Джима Терля, який знешкоджував шкідників в одному з великих лондонських ресторанів; їхні дружини були сестрами, а самі вони — близькими друзями. Так от, Дороті припала цим людям до вподоби, і вони пильнували за тим, щоб вона з Ноббі не голодували. Щовечора до них приходила п’ятнадцятирічна Мей Терль і з вдаваною недбалістю, щоб часом не подумали, що їм пропонуються милостиню, приносила їм повну каструлю рагу. Формулювання завжди було те саме:
— Еллен, мама питає, чи не хотіли б ви трохи рагу. Нам самим стільки не здужати, хоч бери і викидай, їй-богу. Тож ви зробите нам велику послугу, якщо візьмете його.
Просто неймовірно, скільки всього Терлі та Берровзи «прямо не знали, куди дівати» протягом тих важких перших днів. Одного разу вони дали Ноббі з Дороті половину тушкованої свинячої голови; й окрім їжі, вони вділили їм трохи кухонного начиння: кілька каструль та олов’яну тарілку, яку можна було використовувати замість сковорідки. Але найбільше Дороті цінувала те, що вони не ставили жодних нетактовних питань. Вони здогадувалися, що в її житті криється якась таємниця: «Видно неозброєним оком, — казали вони, — що, перш ніж опуститися на саме дно, Еллен займала не останнє становище у суспільстві», — але вроджена шляхетність не дозволяла їм діймати дівчину розпитуваннями. Тож Дороті пробула в таборі вже два тижні, перш ніж їй нарешті знадобилося придумати для Еллен прізвище.
Коли Дороті з Ноббі отримали право брати «аванс», їхні грошові проблеми закінчилися. Як не дивно, але вони удвох могли спокійнісінько прожити на один шилінг і шість пенні на день. Чотири пенні йшли на тютюн для Ноббі, чотири з половиною пенні — на буханку хліба, а решта сім з гаком вони витрачали на чай, цукор, молоко (його можна було дістати на фермі за ціною по півпенні за пів пінти), маргарин і «шматочки» бекону. Та, звісно, рідко коли вдавалося прожити день, не розтринькавши пенні чи два. Коли ти вічно голодний і тебе постійно оточують численні спокуси, мимоволі починаєш подумки підраховувати кожні чверть пенні, намагаючись прикинути, чи вистачить на копченого оселедця, пончик чи пачку чипсів. І, хоч як місцеві зневажали збирачів, здавалося, половина Кента змовилася між собою, щоб виманити в них останні гроші. За хмелевий сезон на чотирьох сотнях збирачів місцеві крамниці заробляли більше, ніж за решту року, що, зрештою, не заважало їм гордувати «брудними кокні», як вони їх називали. По обіді фермерські робітники ходили поміж рядами хмелю, продаючи яблука та груші — сім за пенні; навідувалися сюди і лондонські гендлярі з кошиками, набитими пончиками, фруктовим морозивом чи «льодяниками по півпенні». А ввечері біля табору товпилися торгівці, що приганяли з Лондона вантажівки непристойно дешевих знецінених овочів, риби, смаженої картоплі, заливних вугрів, креветок, черствих тортів, які списали з магазинів, і кістлявих зайців зі скляними очима, що два роки пролежали в морозильній камері і яких тепер намагалися збути за дев’ять пенні.
Харчувалися збирачі препаскудно, чого було не уникнути, адже, навіть якщо у вас були гроші на нормальні продукти, їх ніколи було готувати, хіба що по неділях. Мабуть, лише завдяки надміру крадених яблук табір не вразила цинга. До табору надходив систематичний потік яблук; не було серед збирачів жодної душі, яка б не крала їх або принаймні активно не ділила крадене. Були навіть цілі банди юнаків (подейкували, їх наймали лондонські торговці фруктами), які кожних вихідних приїжджали з Лондона на велосипедах і вчиняли набіги на фруктові сади. Що ж до Ноббі, то крадіжку фруктів він перетворив на цілу науку. За тиждень він згуртував довкола себе хлопців, які вважали його мало не героєм, адже він був справжнім грабіжником та чотири рази сидів у в’язниці, і щовечора, коли сутеніло, увесь гурт, прихопивши мішки, вирушав на діло й нерідко повертався з не менш як двома центнерами фруктів. Біля хмелевих полів були величезні сади, і яблука, особливо гарні маленькі Ґолден рассет, просто лежали купами під деревами та гнили, бо фермери не могли їх збути. «Гріх не позбирати», — казав Ноббі. Двічі він з його бандою навіть якось спромоглися вкрасти курку. Як їм вдалося це зробити, не перебудивши весь окіл, залишалося загадкою; але, схоже, Ноббі знав один хитрий спосіб — накинути курці мішка на голову, щоб «до півночі та здохла без мук» чи принаймні без шуму.
Так минув тиждень, а за ним і другий, але Дороті ні на крок не наблизилася до розгадки таємниці своєї особистості, а радше навіть віддалилася, адже майже думати забула про цю головоломку. Туман у голові почав здаватися їй чимось звичним, наче так і мало бути, наче зовсім не обов’язково задумуватися про минуле чи майбутнє. Так на вас діє життя на хмільниках: усі ваші думки зайняті сьогочасними проблемами, і на щось більше просто не залишається сил. Як тут перейматися питанням самоідентифікації, коли вам постійно хочеться спати і ви постійно заклопотані: коли ви не на полі, то або готуєте їсти, або йдете по щось до села, або намагаєтеся власкавити мокрий хмиз, аби він загорівся, або ж носите воду банками. (На весь табір був один-єдиний водопровідний кран, і від хатини Дороті до нього було двісті ярдів, стільки ж доводилося ходити і до гидкого земляного нужника.) Таке життя виснажує, висотує з вас усю енергію і водночас дарує відчуття блаженного, нічим не мотивованого щастя. Таке життя одурманює. Багатогодинна робота на полях, проста їжа і недосипання, запах хмелю та диму — усе це заколисує, огортає майже тваринною млявістю. Ваш розум немов дубіє, як шкіра, коли надто довго перебуває на сонці, під дощем та вітром.