Дороті ще кілька хвилин залишалася стояти, поки міс Мейфілл повільно сунула до вівтаря, похитуючись з кожним кроком. Жінка заледве переставляла ноги, але страшенно ображалася, якщо їй пропонували допомогти. Рот на її старечому безкровному обличчі був на диво великим, обвислим і мокрим. Нижня губа відкопилювалася донизу, пускаючи слину, і виставляла напоказ ясна та ряд вставних зубів — жовтих, ніби клавіші старого піаніно. Над верхньою губою тяглася смужка темних зволожених вусів. То був аж ніяк не привабливий рот; навряд чи комусь би захотілося пригубити одну з ним чашу. Раптом, піддавшись несподіваному пориву, ніби сам диявол вклав ці слова їй до вуст, Дороті гаряче попросила: «Боже, зроби так, щоб мені не довелося приймати причастя після міс Мейфілл!»
Але наступної миті Дороті з жахом збагнула значення своїх слів і пошкодувала, що не прикусила собі язика, промовляючи таке святотатство, та ще й підходячи до вівтаря. Вона знову витягла шпильку із закоту пальта і загнала її собі в руку, та так глибоко, що заледве втрималася, щоб не закричати від болю. Тоді вона підступила до вівтаря і смиренно вклякла ліворуч від міс Мейфілл, щоб уже точно прийняти причастя після старої леді.
Дороті стала навколішки, схиливши голову й поклавши руки на коліна, і намагалася хутко перепросити Бога за свій прогріх, допоки тато не підійде до неї з гостією[9]. Але від колишньої зосередженості не залишилося і сліду. Марно намагалася вона молитися, її губи ворушилися, але слова були бездушними й беззмістовними. Дороті чула, як шаркають Проггеттові черевики і як батьків чіткий голос тихо приказує: «Прийміть і їжте!»; бачила вичовгані смужки на червоному килимі, на якому стояла навколішки; відчувала запах пилу, одеколону і нафталінових кульок; але, хоч як вона намагалася думати про Тіло і Кров Христа, про те, задля чого сюди прийшла, її думки наче розбігалися. На її розум опустилася важка чорнота. Дороті здавалося, що вона не може молитися. Вона зробила над собою зусилля, спробувала зібратися з думками і механічно проказала початкові слова молитви, але все даремно, вони були порожніми — не слова, а самі шкаралущі від слів. Батько стояв перед нею і тримав гостію у своїй зграбній старечій руці, затиснувши хліб вказівним і великим пальцями, гидливо, навіть з відразою, ніби то була ложка з ліками. Очима він спостерігав за міс Мейфілл, яка, зігнувшись навпіл, ніби гусінь, і, хрустячи кістками, хрестилася так заповзято, що можна було подумати, ніби вона розшиває своє пальто візерунками жабенят. Кілька секунд Дороті вагалася. Вона не сміла взяти гостію. Краще, набагато краще відступити від вівтаря, ніж прийняти святе таїнство, коли її охопило таке душевне сум’яття!
Тоді вона мимоволі подивилася вбік, крізь прочинені південні двері. Раптом промінь сонячного світла пробився крізь хмари й, немов списом, пронизав липу перед входом. Листя спалахнуло неймовірною зеленню, зеленішою за всі нефрити та смарагди чи води Атлантики. Здавалося, ніби, заповнивши прохід зеленим світлом, на мить зблиснув надзвичайної краси коштовний камінь, а тоді знову згас. Радість рікою розлилася серцем Дороті. З причин, які важко осягнути розумом, спалах живого кольору вмить повернув спокій її душі, любов до Господа і здатність Його боготворити. Якимось незбагненним чином зелене листя повернуло Дороті можливість молитися. О ти, вся земна зелень, нехай благословить тебе Господь! Дороті почала молитися, гаряче, радісно і вдячно. Гостія розтанула на її язику. Дороті прийняла чашу з батькових рук і з огидою, до якої домішувалася радість від цього маленького акту самоприниження, відчула на сріблястому обідку присмак вологих губ міс Мейфілл.
2
Церква Святого Ательстана стояла на вершинній точці Кнайп-Гілл, і, якщо б вам захотілося видертися на дзвіницю, то перед вами відкрився б краєвид миль на десять довкола. Не те щоб там було на що дивитися — повсюди одні низовинні, ледь-ледь горбисті традиційні для Східної Англії пейзажі. Нестерпно нудні влітку, взимку вони, одначе, вкриваються акуратними симетричними візерунками завдяки в’язам, що розкривають віяла свого голого віття на тлі свинцевого неба.
Одразу внизу розкинулося містечко, яке із заходу на схід перетинала Головна вулиця, розділяючи його на дві нерівні частини. Південний район міста був старовинним, традиційно сільськогосподарським і респектабельним. У північному ж громадилися корпуси заводу Бліфіла-Гордона з переробки цукрового буряку, а довкола них тулилися хаотичні ряди огидних будиночків з жовтої цегли, в яких здебільшого жили робітники підприємства. Вони становили майже половину мешканців з двох тисяч населення містечка, усі були приїжджими міщанами і майже всі до одного безбожниками.
Двома стержнями, чи то пак осередками, навколо яких оберталося соціальне життя містечка, були Консервативний клуб Кнайп-Гілл (з повною ліцензією на продаж усіх видів спиртного), з вікна-еркера якого, варто було лише бару відкритися, визирали пухляві розпашілі лиця представників міської еліти, ніби повнощокі золоті рибки з-за скла акваріума; і «Стара чайна крамниця», що розташовувалася трохи нижче вулицею й була основним місцем зустрічі жіноцтва Кнайп-Гілл. Не з’явитися у «Старій чайній крамниці» між десятою та одинадцятою ранку, щоб випити «ранкової кави» і провести з пів години, слухаючи приємне щебетання леді середнього класу і вище («Моя люба, у нього була пікова дев’ятка проти козирної королеви, і він продовжив грати, без жодних козирів у рукаві, уявляєте?.. Моя люба, тільки не кажіть, що знову заплатите за мою каву. Ох, але ж, люба, це надто люб’язно з вашого боку! Завтра я неодмінно заплачу за вас, я наполягаю!.. Ви тільки погляньте на маленького Тото, який славний хлопчик сидить тут, морщачи свого маленького чорного носика. Він неодмінно виросте великим розумником, правда ж, моє каченятко? Ходи сюди, мамуся дасть тобі шматочок цукру. Ось, Тото, тримай, моє золотце!»), означало бути викресленим з еліти Кнайп-Гілл. Пастор з властивою йому в’їдливістю охрестив цих леді «кавовою гвардією». Неподалік від купки солодкаво мальовничих вілл, у яких мешкали кавові гвардійці, але відділена від них власним великим подвір’ям, стояла садиба «Ґранж», що належала міс Мейфілл. То була чудернацька подоба замку з темно-червоної цегли з прибудованими машикулями[10] — чиясь безглузда примха, втілена у життя десь 1870 року, і, на щастя, майже прихована від очей густим чагарником.
Будинок пастора стояв на схилі пагорба, фасадом до церкви і затиллям до Головної вулиці. То був будинок непевного віку, безглуздо громіздкий і незручний, та ще й обліплений жовтим тиньком, що постійно відвалювався. Котрийсь з колишніх пасторів добудував збоку велику теплицю, яку Дороті використовувала як майстерню, що постійно потребувала ремонту. Садок на передньому подвір’ї душили кудлаті ялинки і великий крислатий ясен, що затіняли кімнати і не давали змоги рости на підвіконні ніяким квітам. Позаду будинку був великий город. Навесні та восени Проггетт скоповував грядки, а Дороті їх засаджувала, засіювала і полола у той вільний час, який їй вдавалося викроїти; попри всі зусилля, город доволі швидко перетворювався на непрохідні бур’янові джунглі.
Дороті зістрибнула з велосипеда біля хвіртки, на якій котрийсь з особливо завзятих агітаторів причепив плакат з написом: «Обирайте Бліфіла-Гордона і вищі зарплати!» (у містечку саме проводилися додаткові вибори, і містер Бліфіл-Гордон йшов кандидатом від консерваторів). Відчинивши вхідні двері, Дороті побачила на вичовганому килимку з кокосового горіха два листи. Один був від окружного декана[11], а другий — тонюсінький — від «Кеткін і Палм», які шили батьків одяг священника. Мабуть, чек. Тато, як завше, забрав лише ті листи, які його цікавили, залишивши решту лежати на килимку. Дороті саме нагиналася, щоб підібрати їх, коли з жахом помітила ще один конверт без марки, який причепився до нижнього листа.
Рахунок, звісно, рахунок! Навіть більше — як тільки вона його побачила, Дороті якимось дивом збагнула, що це злощасний рахунок від Каргілла. У неї душа втекла в п’яти, і вона навіть почала молитися, щоб то був рахунок не від Каргілла: нехай то буде рахунок на три фути і дев’ять шилінгів з галантереї Солпайпа чи рахунок з крамниці «З усього світу», або ж від пекаря чи молочника — та від будь-кого, аби лише не від Каргілла! Зрештою, опанувавши себе і намагаючись не піддаватися паніці, Дороті відчепила листа і судомно розгорнула його.
10
11