— Ану, помовч, стара! — сердито буркнув оцінювач, але все ж, почувши, що Дороті була дівчиною вчорашнього арештанта, дав їй спокій.
Заваривши чаю, перекупка підкликала Дороті до свого кошика і дала їй кухоль міцного чаю, а ще кусень хліба з сиром. А коли перерва закінчилася, до кошика Дороті приставили іншого збирача, який теж залишився без пари. То був низенький зморшкуватий старий волоцюга на прізвисько Глухий. Після чаю Дороті почувалася краще і, намагаючись не відставати від Глухого, який був хвацьким збирачем, спромоглася виконати пообідню норму.
Дороті все обдумала і зуміла опанувати себе. Згадуючи фрази з «Піппінс Віклі», вона досі морщилася від сорому, але тепер принаймні відчувала, що готова тверезо поглянути на ситуацію. Дороті доволі чітко розуміла, що насправді сталося і звідки ростуть ноги у побрехеньок місіс Семпрілл. Вдова бачила їх з містером Ворбертоном біля воріт і помітила, як Ворбертон поцілував Дороті, а опісля, коли вони обоє так раптово зникли з Кнайп-Гілл, дійшла цілком природного — природного для місіс Семпрілл — висновку, що вони втекли. Що ж до пікантних деталей, то їх вона додумала опісля, а може, і не додумала. З місіс Семпрілл ніколи не можна було бути певним, чи вона свідомо й навмисно зводить на тебе наклеп, чи її хворобливий збочений мозок справді вірить у ту химерну й огидну брехню, яку вона плете.
Хай там як, а шкоди вже завдано, тож годі про це. Тим часом треба було подумати про повернення до Кнайп-Гілл. Доведеться послати за одягом, а ще їй знадобляться два фунти, щоб купити квиток на потяг додому. Додому! Це слово, мов струмом, пронизало її серце. Додому, після тижнів бруду та голоду! Як же вона прагнула повернутися додому тепер, коли все пригадала!
Але!
Маленький сумнів підвів голівку, остудивши її захват. Був один аспект, про який Дороті не подумала. Чи може вона після всього повернутися додому? Чи посміє?
Чи не забракне їй духу подивитися в очі мешканцям Кнайп-Гілл після всього, що трапилося? Ось у чому питання. Коли ви опинилися на перших шпальтах «Піппінс Віклі», де на вас було «обмаль одягу» і ви були «напідпитку»... о, краще про це не думати! Коли вас з ніг до голови оббрехали та облили брудом, чи можете ви повернутися до містечка з двома тисячами жителів, де всі все про всіх знають і пхають носа в особисті справи один одного?
Цього Дороті не знала, не могла вирішити. Якусь мить їй здавалося, що вся ця історія з її втечею настільки абсурдна, що в неї ніхто не повірить. Та й містер Ворбертон, поза сумнівом, усе заперечуватиме, ще й як заперечуватиме. Але вже наступної миті вона пригадала, що містер Ворбертон поїхав за кордон і, якщо тільки про цю історію не писали навіть у континентальних газетах, нічого про все це не знає; і знову зіщулилася від страху. Дороті чудово знала, що таке скандал у маленькому містечку. Люди озиратимуться тобі вслід і нишком штовхатимуть один одного ліктями, коли ти проходитимеш повз! Хоч би куди ти пішла, з-за віконних фіранок тебе свердлитимуть осудливі погляди! А гурти молодиків на перехрестях біля заводу Бліфіл-Ґордона безсоромно тебе паплюжитимуть!
— Джордже! Агов, Джордже! Бачиш оту дівку? З білявим волоссям?
— Яку? Ту худющу? Бачу. Хто така?
— Та донька нашого пастора. Міс Хейр. А ти знаєш, що вона вчудила два роки тому? Втекла з одним фраєром, який їй у батьки годиться, от що. Чкурнула розважатися з ним аж до Парижа! А з виду і не скажеш, ніколи б не подумав, га?
— Та ну?
— Точно тобі кажу! Чистісінька правда. Про це в газетах писали. Але за три тижні вона йому набридла і він її виставив, от і повернулася додому, безсоромниця. Вистачило ж нахабності, скажи?
Так, пересуди не скоро вляжуться. Можуть минути роки, а то й десятиліття, перш ніж про це нарешті забудуть. А найгірше те, що написане у «Піппінс Віклі» — то всього лиш цензурована й неабияк пом’якшена версія того, що місіс Семпрілл розповідала про Дороті в місті. «Піппінс Віклі» хоч і не солідна газета, але певних меж і вона не переступить. Але хіба є щось, що б зв’язало язика місіс Семпрілл? Її стримають хіба що межі власної уяви, а та у неї безмежна, наче океан.
Одне втішало Дороті — думка про те, що, хай би як все обернулося, батько її захистить. Звісно, у неї знайдуться й інші оборонці. Хіба в неї немає друзів? Принаймні її знають і поважають парафіяни батькової церкви, а ще ж є Спілка матерів, і дівчатка-скаути, і жінки, яких вона відвідувала під час своїх обходів, — вони ні за що не повірять цим побрехенькам. Але найбільше надій Дороті покладала саме на батька. Будь-що стерпиш, якщо у тебе є дім, куди можна повернутися, і родина, яка стоятиме за тебе горою. Трішки сміливости й татова підтримка — і вона усе здолає. До вечора Дороті вже остаточно вирішила, що таки варто повернутися до Кнайп-Гілл, хоча попервах і буде складно. Отож, закінчивши роботу на полі, вона взяла «авансом» шилінг, пішла до крамниці й купила пачку дешевого паперу. Повернувшись до табору, всілася на траві біля вогнища — у таборі немає столів та крісел, — і взялася писати огризком олівця:
«Любий тату! Не можу Вам передати, як я тішуся, що після всього, що сталося, знову можу Вам писати. Я щиро сподіваюся, що Ви не надто переживали за мене і не дуже засмутилися через ті жахливі історії у газетах. Навіть не уявляю, що Ви подумали, коли я так раптово зникла і від мене майже цілий місяць не було звісток. Річ у тім, що...»
Як дивно було тримати олівець у зранених затерплих пальцях! Букви виходили великими й розгонистими, як у дитини. Але Дороті написала довгого листа, усе детально пояснивши, і під кінець попросила вислати їй трохи одягу та два фунти на дорогу додому. А зворотного листа попрохала адресувати на ім’я «Еллен Міллборо» (як містечко Міллборо у Саффолку). Дороті було незвично використовувати фальшиве ім’я, вона почувалася мало не злочинницею. Але вона не хотіла ризикувати, щоб у селі чи, крий Боже, у таборі часом не дізналися, що вона і є та сама Дороті Хейр, горезвісна «донька пастора».
6
Тепер, коли рішення було прийнято, Дороті нетерпеливилося полишити хмільники. Наступного дня вона ледве змусила себе вийти в поле і збирати хміль разом з усіма; тепер, коли пам’ять повернулася і Дороті було з чим порівняти, їй здавалися нестерпними злиденні умови й одноманітна їжа. Якби у неї було достатньо грошей на дорогу, Дороті не затрималася б тут і хвилиною довше. Щойно вона отримає батьків лист з двома фунтами, як одразу ж попрощається з Терлями, сяде на потяг додому і, попри всі осудливі погляди та пересуди, які чекатимуть на неї у Кнайп-Гілл, нарешті зітхне з полегшенням.
Через три дні Дороті пішла до поштового відділення і поцікавилася, чи на її ім’я не надходив лист. Поштарка, жінка з обличчям, як у такси, на якому відображалася глибока неприязнь до всіх сезонників, холодно кинула, що ні, нічого немає. Дороті засмутилася. Шкода, звісно, мабуть, пошту затримали. Та не біда, лист неодмінно прийде завтра — вона почекає ще один день.
Наступного вечора Дороті знову прийшла, певна, що цього разу вже точно отримає листа. Але ні, нічого. І тут у серце Дороті закрався неспокій, а коли лист не прийшов і на п’ятий день, цей неспокій переріс у страшенну паніку. Дороті купила ще одну пачку паперу і написала довжелезного, на чотирьох аркушах, листа, де ще раз все детально пояснювала і благала тата не залишати її у невіданні. Відправивши листа, вона заприсяглася сама собі цілий тиждень не ходити на пошту.
То було у суботу. Рішучості їй вистачило до середи. Щойно гудок сповістив про перерву, Дороті кинула свого кошика і помчала до пошти — за цілих півтори милі, а це означало, що сьогодні вона залишиться без обіду. Діставшись відділення, Дороті смиренно опустила голову і підійшла до прилавка. Страх скував їй язик. Такса-поштарка сиділа у своїй дротяній клітці в кінці приміщення, щось зосереджено підраховуючи і записуючи цифри до видовженої розрахункової книги. Вона з-під лоба глипнула на Дороті і повернулася до своєї роботи, вдаючи, що не помічає її.
Дороті боляче стисло груди, стало важко дихати.
— Для мене є листи? — ледь спромоглася промовити вона.