Уранці всі пішли на ферму отримувати гроші. Заробіток Дороті становив один фунт чотири пенні, і ще п’ять пенні вона заробила, допомагаючи з розрахунками тим збирачам, які не вміли читати-писати. Кокні за такі послуги платили по пенні, а цигани розплачувалися виключно лестощами. Після цього Дороті разом з Терлями подолала чотири милі до станції у Вест-Екворті. Містер Терль ніс олов’яну скриню, місіс Терль тримала на руках немовля, решта дітей несли всяку всячину, а Дороті котила дитячий візок, який вміщав весь череп’яний посуд родини Терлів і мав два круглі та два овальні колеса.
Близько полудня вони дісталися до станції, потяг для збирачів мав вирушити о першій, але прибув о другій і виїхав зі станції о чверть на четверту. Після неймовірно довгої подорожі, під час якої він об’їхав чи не весь Кент, підбираючи дюжину збирачів тут, пів дюжини там, раз за разом здаючи назад і простоюючи на запасних коліях, щоб пропустити інші потяги, — загалом витративши цілих шість годин, щоб подолати відстань у тридцять п’ять миль, — близько дев’ятої вечора він нарешті висадив їх у Лондоні.
7
Тієї ночі Дороті спала у Терлів. Вони так до неї прихилилися, що радо прихистили б її у себе і на тиждень, а то й на два, якби вона погодилася скористатися їхньою гостинністю. У двох кімнатках (вони жили у багатоквартирному прибутковому будинку недалеко від Тауер-Бридж-роуд) і так тіснилося семеро людей, серед них і діти, тож Дороті постелили на підлозі, спорудивши їй ліжко з двох дірявих килимків, старої подушки і пальта.
Вранці вона попрощалася з Терлями, подякувала їм за доброту і пішла прямісінько до громадської лазні у Бермондсі, де змила із себе бруд, що нашаровувався на її тілі цілих п’ять тижнів. Після цього вона вирушила на пошуки помешкання, маючи у кишені шістнадцять шилінгів і вісім пенні. З одягу у неї було лише те, в чому вона була вбрана, тож вона старанно його заштопала й почистила. Рятувало ще й те, що на чорній сукні бруд не такий помітний. Нижче колін вона виглядала досить пристойно завдяки тому, що в останній день хмелевого сезону місіс Кіллфру, «домашня» із сусідньої бригади, подарувала Дороті добрі, майже неношені черевики її доньки і пару вовняних панчіх.
Лише під вечір Дороті пощастило знайти кімнату. Вона годин з десять блукала містом, з Бермондсі до Саутерка, із Саутерка до Ламбета, крізь лабіринти вуличок, де шмаркаті дітлахи гралися у класики на тротуарах, всіяних банановими шкурками та гнилим листям капусти. У кожному будинку, до якого вона стукала, на неї чекала та сама відповідь — її навідріз відмовлялися приймати. Перед очима вже рясніло від набурмосених облич жінок, що стояли на порозі з таким ворожим видом, ніби Дороті була грабіжником чи державним інспектором, змірювали її поглядом з ніг до голови, коротко кидали: «Самотніх дівчат не беремо» і зачиняли двері перед самісіньким її носом. Дороті цього, звісно, не знала, але одного її вигляду було достатньо, щоб викликати підозри у будь-якої порядної домовласниці. Із заплямованим і подертим одягом вони ще, може, й змирилися б, але той факт, що у неї не було ніякого багажу, від самого початку прирік її на невдачу. Із самотньою дівчиною без пожитків клопоту не наберешся — це перша і найбільша мудрість лондонських домовласниць.
Близько сьомої години, коли Дороті вже ледве трималася на ногах від утоми, вона забрела у маленьке неохайне кафе білятеатру «Олд Вік» і попросила чашку чаю. Розговорившись з нею і дізнавшись, що Дороті шукає кімнату, хазяйка кафе порадила їй «звернутися до Мері, що з Веллінгс-Корт, одразу за Ламбет-Кат». «Мері», схоже, не надто перебирала пожильцями, головне, щоб платили. Узагалі-то її звали місіс Соєр, але вуличні хлопчаки кликали її Мері.
Знайти Веллінгс-Корт виявилося непросто. Спочатку йдеш по Ламбет-Кат аж до жидівської крамнички одягу «Першокласні штани», проходиш вузьким провулком і повертаєш ліворуч до ще одного провулка, такого вузького, що плечі ледь не труться об засмальцьовані стіни. На стінах якісь терплячі хлоп’ячі руки вирізали вульгарне слово, незчисленну кількість разів і так глибоко, що його вже нічим не стерти. У дальньому кінці малесенький дворик, оточений чотирма високими вузькими будинками із залізними східцями, розвернутими фасадами один до одного.
Порозпитувавши, Дороті знайшла «Мері» у підвальному закутні одного з будинків, що радше скидався на барліг. Мері виявилася непримітною старою зі страшенно рідким волоссям і настільки змарнілим обличчям, що воно більше нагадувало нарум’янений і припудрений череп. Голос її був надтріснутим і сварливим, але водночас невимовно тужливим. Вона ні про що Дороті не розпитувала, навіть не роздивилася її як слід, а просто звеліла заплатити десять шилінгів і прокректала:
— Номер двадцять дев’ять. Третій поверх. Піднімешся з чорного ходу.
Чорним ходом, вочевидь, вважалися внутрішні сходи усередині будинку. Дороті піднялася темними гвинтовими східцями, що тяглися вздовж вологих стін, наскрізь просякнутих смородом старих ганчірок, якоїсь гнилятини та помий. Коли вона дісталася третього поверху, у коридорі пролунав верескливий сміх, і з однієї з кімнат вискочили дві розпутні на вигляд дівулі, що витріщилися на Дороті. Зовсім молоденькі обличчя були вкриті товстим шаром пудри та рум’ян, а губи пломеніли, ніби пелюстки герані. Але з-під усього того нашарування на вас дивилися не по літах утомлені очі — аж мороз пробирав поза шкірою: здавалося, ніби якась стара натягнула на себе маску молодої дівчини. Вища з дівчат привіталася з Дороті.
— Привіт, красуне!
— Привіт!
— Ти тут новенька? До якої кімнати тебе поселили?
— Номер двадцять дев’ять.
— Боже, запроторили у ту діру?! Сьогодні виходиш?
— Ні, навряд, — сказала Дороті, дещо здивувавшись такому запитанню. — Я надто втомилася.
— Ну, я так і подумала, он навіть не причепурилася. Ти, люба, часом не без грошей сидиш? А то без товарного вигляду діла не буде. Якщо тобі щось треба, помаду там абощо, ти тільки скажи. Ми, дівчата, тут одна одну виручаємо.
— О... ні, дякую, — збентежившись, мовила Дороті.
— Ну, як знаєш! Нам з Доріс час іти. У нас страшенно важлива зустріч на Лестер-сквер, — тут вона підштовхнула стегном другу дівчину, й обоє пустотливо захихотіли, але якось безрадісно. — А знаєш, ти це добре надумала! — довірливо додала вища дівчина. — Іноді так хочеться спокійно поспати бодай одну нічку! От би й мені так! Сама собі, як королева, і щоб ніякий біс своїми ножиськами не штовхався. Круто, коли можеш собі таке дозволити, еге ж?
— Так, — відповіла Дороті, здогадуючись, що саме такої відповіді від неї очікували, хоч і не дуже тямлячи, про що мова.
— Ну що ж, па-па, любонько! Солодких снів. І стережися опівнічних набігів!
Коли двоє дівчат пострибали вниз сходами, знову зайшовшись верескливим сміхом, Дороті відшукала кімнату номер 29 і відчинила двері. Їй в обличчя війнуло холодним затхлим повітрям. Квадратна кімнатка вісім на вісім футів була дуже темна. Меблів обмаль. Посеред кімнати стояло вузьке залізне ліжко з дірявим покривалом і сірими простирадлами, біля стіни — ящик з олов’яним умивальником і порожньою пляшкою з-під віскі, яка, вочевидь заміняла глек для води; над ліжком хтось прикріпив фотографію Бібі Данієлс, вирвану з «Кіносвіту».
Простирадла були не лише брудними, але й вогкими. Дороті пересмикнуло від однієї думки, що доведеться голим тілом торкатися тих смердючих шматин, тому, роздягаючись, вона не стала знімати сорочку чи те, що від тієї сорочки лишилося, — її спідня білизна до того часу перетворилася на суцільне дрантя. Хоч у неї все тіло нило від утоми, Дороті ніяк не могла заснути. Вона була надто схвильована, і в голову лізли всілякі тривожні думки. Атмосфера цього огидного місця змусила її нарешті чітко усвідомити всю серйозність свого становища: безпомічна, без друзів, і від вулиці її відділяють якихось шість шилінгів. Не сприяло засипанню й те, що з настанням ночі дім, здавалося, прокидався й наповнювався звуками. Стіни були такі тонкі, що вона чудово чула все, що відбувалося в сусідніх кімнатах. Верескливий сміх, хихотіння, пісні хриплими чоловічими голосами, протяжні грамофонні лимерики, лункі поцілунки, дивні, ніби передсмертні, стогони і вряди-годи страшний скрегіт залізних ліжок. Ближче до півночі у втомленому мозку Дороті всі ці звуки злилися в якусь химерну какофонію, і вона нарешті заснула неспокійним тривожним сном. Однак вже за хвилину, принаймні так їй здалося, двері кімнати рвучко відчинилися, досередини влетіли дві невиразні жіночі постаті, стягнули з ліжка всі покривала, окрім простирадл, і хутко вибігли геть. У домі «Мері» завжди хронічно бракувало ковдр, тож якщо ви хотіли поліпшити своє становище, вам залишалося лише вкрасти їх з ліжка сусіда. Звідси і вираз «опівнічні набіги».