Вранці, за пів години до відкриття, Дороті пішла до найближчої громадської бібліотеки, щоб переглянути оголошення в газетах. Перед входом уже тинялося з два десятки сумнівних на вигляд осіб, і з кожною хвилиною надходило більше, аж поки не зібралося чоловік шістдесят. Зрештою двері бібліотеки відчинилися, і весь натовп ринув досередини, наввипередки продираючись до дошки оголошень у кінці читальної зали, де висіли вирізки колонок «Відкриті вакансії» з різноманітних газет. А за хвилею шукачів роботи перевальцем зайшов гурт закутаних у лахміття чоловіків та жінок, які провели ніч на вулиці і тепер прийшли до бібліотеки виспатися. Полегшено крехтячи, вони вмощувалися за найближчий стіл і підтягнули до себе першу-ліпшу газету: «Вісник Вільної церкви» чи «На варті вегетеріанства» — байдуже, головне вдати, що вони щось читають, аби їх не вигнали з бібліотеки. Порозгортали часописи і майже миттєво заснули, посхилявши підборіддя на груди. Бібліотекар, проходячи повз, по черзі штрикав їх указкою, ніби кочергою помішував поліна в каміні; тоді вони розплющували очі, спросоння щось бурмотіли під ніс, чекали, поки він піде, і знову засинали.
Тим часом біля дошки оголошень розгорілася справжня битва, кожен намагався проштовхнутися якомога ближче. Двоє молодих чоловіків у синіх комбінезонах прибігли одними з останніх, і зараз один із них, нахиливши голову донизу, ніби нападник у футболі, почав пробиватися вперед. Уже за мить він був біля самісінької дошки і, обернувшись до свого товариша, гукнув: «О, те що треба! Джо, я знайшов нам роботу! „Потрібні механіки. Гараж Лока у Кемден-таун“. Так, мені час на вихід!» Таким самим способом він проклав собі дорогу назад крізь натовп, й обоє кинулися до дверей. Тепер вони, не шкодуючи ніг, щодуху помчать до Кемдентауна. Цієї миті по всіх громадських бібліотеках Лондона безробітні механіки читали те саме оголошення і собі приєднувалися до шаленої гонитви, на кону якої стояло місце в гаражі Лока, яке, найімовірніше, вже отримав хтось, хто міг собі дозволити купити газету й дізнався про цю вакансію ще о шостій ранку.
Врешті-решт Дороті спромоглася пробратися до дошки й записала кілька адрес, де шукали прислугу, яка б уміла робити «все на світі». Вибір був чималий: здавалося, кожна друга леді у Лондоні шукала собі витривалих і вправних служниць. Зі списком на двадцять адрес у кишені Дороті за три пенні поснідала хлібом з маргарином та чаєм і, окрилена надією, рушила на пошуки роботи.
Вона ще була надто наївною, щоб знати, що без допомоги її шанси знайти роботу практично рівні нулю; але наступні чотири дні поступово відкривали їй на це очі. За цей час вона особисто обходила вісімнадцять потенційних місць і написала до ще чотирьох. Пішки здолала величезні відстані, обійшовши всі південні передмістя Лондона: Клепхем, Брикстон, Далвіч, Пенге, Сиденгем, Бекенгем, Норвуд, а раз забрела навіть до Кройдона. Усюди її запрошували до охайних міщанських віталень, де з нею бесідували жінки всіх мислимих і немислимих типів та статур — рослі огрядні деспотки, худющі підступні пронози, стримані й вічно насторожені пані у золотих пенсне, нерішучі й метушливі сповідниці вегетеріанства та завсідниці спіритичних сеансів. І всі як одна, товсті й худі, безпристрасні й турботливі, реагували однаковісінько: впускали у дім, вислуховували її прохання, критично оглядали з ніг до голови, засипали неприємними, іноді відверто образливими запитаннями і — відмовляли.
Будь-хто з таким-сяким досвідом сказав би їй, що так воно і буде. У її ситуації марно було сподіватися, що хтось ризикне її найняти. Проти неї грали подертий одяг і відсутність рекомендацій, а освіченість, якої вона не вміла приховати, ставили остаточний хрест навіть на тих шансах, що в неї могли б бути. Волоцюги, кокні та збирачі хмелю не звертали уваги на її манеру говорити, але домогосподарки з лондонського передмістя одразу це помічали, і їх це відлякувало так само, як домовласниць відлякувала відсутність багажу. Щойно вони впізнавали у ній освічену дівчину з вищого класу, гру, вважай, було програно. Дороті вже навіть звикла, що, варто їй було розтулити рота, як у їхніх очах спалахувала вражена цікавість і вони ковзали допитливим поглядом від її обличчя до зранених рук, а від рук до латок на спідниці. Деякі з жінок так прямо і запитували її, як так сталося, що дівчина її становища шукає роботу служниці. Хмикали, мовляв, не інакше як «потрапила в скруту», себто народила без чоловіка, і, роз’ятривши душу ще десятком запитань, спроваджували від гріха подалі.
Як тільки у Дороті з’явилася адреса, вона знову написала батькові, і коли на третій день так і не отримала відповіді, написала ще раз, цього разу вже у цілковитому відчаї. То був її п’ятий лист. Вона писала, що помре з голоду, якщо тато якомога швидше не надішле їй грошей. У неї заледве лишався час, щоб отримати відповідь, перш ніж спливе тиждень у «Мері» і її виженуть на вулицю за несплату оренди.
А тим часом вона продовжувала марні пошуки роботи, поки її заощадження невпинно танули зі швидкістю шилінг за день — цієї суми було достатньо, щоб не віддати Богові душу, але недостатньо, щоб угамувати голод. Дороті уже й не сподівалася, що батько їй чимось допоможе. І, як не дивно, хоч вона з кожним днем все гостріше відчувала голод, а її шанси знайти роботу ставали все мізернішими, паніка, яка була охопила її попервах, ущухла і їй на зміну прийшла приречена байдужість. Так, Дороті страждала, але вже не боялася. Підземний світ, у який вона скочувалася, зблизька видавався не таким жахливим.
Осінні дні, хоч усе ще ясні, ставали щораз холоднішими. Щодня сонце, продовжуючи заздалегідь програну битву із зимою, трохи пізніше, ніж день перед тим, пробивалося крізь ранковий туман, щоб забарвити дахи будинків у бліді акварельні барви. Дороті весь день проводила на вулиці або в бібліотеці, повертаючись до «Мері» лише ночувати, і тоді завжди про всяк випадок підпирала ліжком двері. Вона уже збагнула, що «Мері» не була борделем — у Лондоні таке було рідкістю, — але відомим кублом проституток. Саме тому тут і дерли по десять шилінгів на тиждень за комірчину, не варту й п’яти. По старій Мері (вона не була власницею будинку, а лише управителькою) було видно, що вона й сама свого часу промишляла проституцією. Якщо ви жили у такому місці, то навіть в очах мешканців Ламбет-Кат опускалися на самісіньке дно. Жінки зневажливо пирхали, коли ви проходили повз, а чоловіки виявляли до вас вульгарний інтерес. Гіршим за всіх був єврей, що жив на розі, власник «Першокласних штанів». Кремезний молодик років тридцяти з круглими рум’яними щоками і чорним каракулевим волоссям, він по дванадцять годин на день стовбичив на тротуарі перед своєю крамничкою, на повні груди горланив, що дешевших штанів не знайти у всьому Лондоні, і нахабно перепиняв дорогу перехожим. Варто вам було завагатися бодай на секунду, як він хапав вас за руку і силою заштовхував до магазину. А коли ви опинялися всередині, його поведінка ставала вже ледь не загрозливою. Якщо ви, не дай Боже, зневажливо відгукувалися про його штани, він тут же пропонував вирішити суперечку кулаками, і багато слабкодухих людей купували ті штани просто зі страху. Та хоч яким зайнятим він був, єврей завжди краєм ока стежив за «пташками», як він їх називав; і, схоже, Дороті йому особливо припала до душі. Він збагнув, що вона не повія, але розміркував, що, оскільки та живе у «Мері», то рано чи пізно все одно до цього докотиться. Він аж облизувався від однієї думки про це. Побачивши, що Дороті йшла провулком, обов’язково ставав на розі, випинав широкі груди, запитливо дивився на неї чорним розпусним оком (мовляв, «ну що, вже дозріла?») і, коли вона проходила повз, делікатно щипав за зад.