Останнього ранку оплаченого тижня у «Мері» Дороті зійшла униз і зі слабкою надією подивилася на грифельну дошку у коридорі, де крейдою записувалися імена людей, яким надійшла кореспонденція. Для «Еллен Міллборо» листів не було. Ну що ж, чому бути, того не минути: залишалася лише вулиця. Дороті навіть на думку не спало вчинити так, як зробили б на її місці інші дівчата — розповісти жалісливу байку і упрохати дозволити їй переночувати ще бодай одну ніч безплатно. Дороті просто вийшла з будинку і пішла геть, їй навіть забракло духу сказати Мері, що вона йде.
У неї не було аніякісінького плану. Якщо не брати до уваги пів години на обід, коли вона витратила три зі своїх останніх чотирьох пенні на хліб з маргарином і чай, Дороті весь день провела у громадській бібліотеці, читаючи щотижневі газети. Вранці вона читала «Нотатки перукаря», а після обіду — «Розведення птахів». Це все, чим їй вдалося розжитися, бо у бібліотеці завжди було так багато гультіпак, що за газети доводилося поборотися. Ці два тижневики вона прочитала від початку до кінця, не пропускаючи навіть оголошень. З головою занурилась у такі деталі, як «Тонкощі використання французьких бритв», «Негігієнічність електричних щіток для волосся» та «Користь зерен ріпака для хвилястих папуг». На більше просто не була здатна. Дороті перебувала у дивному летаргійному стані, коли легше було розмірковувати про французькі бритви, аніж задумуватися над своїм жалюгідним становищем. Страху більше не відчувала. Про майбутнє не думала; та що там, навіть далі вечора не сміла загадувати. Її чекала ніч на вулиці; це все, що вона знала, але й цим не особливо переймалася. А поки що у неї були «Нотатки перукаря» та «Розведення птахів», і вони виявилися на диво цікавими, поглинаючи всю її увагу.
О дев’ятій бібліотекар, обійшовши читальну залу, гачком на довгій палиці загасив усі гасові ліхтарі. Бібліотека зачинилася. Вийшовши з будівлі, Дороті повернула ліворуч і пішла по Ватерлоо-роуд, до річки. На залізному пішохідному мості на мить затрималася. Дув холодний вітер. З річки, немов піщані дюни, піднімалися клуби туману. Вітер підхоплював їх, закручував у вихорі і гнав через місто, кудись на північний схід. Мряка оповила Дороті, проникнувши під тонкий одяг і торкнувшись її нічним холодом. Дороті пішла далі і, скорившись силі притягання, яка зганяє всіх безхатьків до одного місця, вийшла на Трафальгарську площу.
Розділ З
1
[СЦЕНА: Трафальгарська площа. Крізь туман видніються нечіткі силуети десятка людей, що скупчилися навколо однієї з лавок біля північного парапету. Серед них Дороті.]
ЧАРЛІ [співає]: Радуйся Маріє, радуйся Маріє, ра-а-адуйся... [Біг-Бен б’є десяту.]
ХРЮКАЛО [передразнюючи]: Дінг-донг, дінг-донг! Ти закриєш своє баламкало, чи ні? Ще сім годин стовбичити на цій площі, перш ніж можна буде десь примоститися і трохи покімарити! А щоб тобі заціпило!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Non sum qualis eram boni sub regno Edwardi[47]! У дні моєї невинності, до того як Диявол, вознісши на височінь, звергнув мене прямісінько на сторінки недільних газет; коли ще я був пастором у Літл-Фоллі біля Дьюзбері...
ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій, кошик мій кошик...
МІСІС ВЕЙН: О, моя люба, варто лиш мені було вас побачити, як я одразу збагнула, що ви леді шляхетного походження та виховання. Ми з вами знаємо, як воно опуститися з вершини на самісіньке дно, еге ж? Для нас це зовсім інакше, не те що для решти.
ЧАРЛІ [співає]: Радуйся Маріє, радуйся Маріє, ра-а-адуйся Маріє, повна благодаті!
МІСІС БЕНДІГО: Чоловік називається! Сам по чотири фути за тиждень у Ковент-Гарден спускає, а дружину виганяє зірки рахувати на цій бісовій площі! Теж мені чоловік!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Щасливі то були дні, ой щасливі! Моя повита плющем церква біля підніжжі пагорба... мій пасторський будинок з червоною черепицею, що мирно дрімав поміж тисів, посаджених ще за часів королеви Єлизавети! Моя бібліотека, мій винний погріб, моя кухарка, покоївка і садівник! Мій рахунок у банку, моє ім’я у крокфордському церковному довіднику! Мій чорний костюм ідеального крою, мій комірець задом наперед, моя муарова сутана, яка так вирізнялася на тлі парафіян церкви...
МІСІС ВЕЙН: За одне я дякую Богові, моя люба. Що моя бідолашна матуся не дожила до цього дня. Якби ж то вона бачила, як її старша донька, яку вона плекала, нічого для неї не шкодуючи, і завжди поїла тільки свіжим молоком, щойно від корови...
МІСІС БЕНДІГО: Чоловік, тьху!
РУДИЙ: Ну що, кралю, мо, чаєм побалуємось? Це останній буде на сьодні, о пів на одинадцяту закриють кафе.
ЖИД: Боже святий! Як же холодно, так і на смерть замерзнути недовго! У мене ж під штанами нічого немає. Ой, Бо-о-оже!
ЧАРЛІ [співає]: Радуйся, Маріє, радуйся, Маріє...
ХРЮКАЛО: Чотири пенси! За шість годин усього чотири пенси! А та зараза з дерев’яною ногою плете свої байки перед кожною забігайлівкою між Олдгейтом і Майл-Енд-роуд. Тицяє кожному під носа свою дерев’яну ногу і воєнні медалі, які купив на Ламбет-Кат! Сволота!
ГЛУХИЙ [співає]: Кошик мій, кошик мій кошик...
МІСІС БЕНДІГО: Так я сказала падлюці, що про нього думаю. «І ти себе називаєш чоловіком? — кажу. — Та таке лайно, як ти, тільки в лікарню у пробірці й здавати».
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: Щасливі то були дні, ой щасливі! Смажена яловичина на обід, селяни тобі кланяються, і Боже умиротворення, якого звичайній людині не спізнати! Недільні ранки у дубовому кріслі, пахощі свіжих квітів, шурхіт комжі й солодкаві аромати ладану! Літні вечори, коли призахідне сонце посилає скісні промені у вікна мого кабінету... і я, напившись чаю, сиджу у задумі, окутаний тютюновим димом, і ліниво гортаю томик у шкіряній палітурці: «Поетичні праці Вільяма Шенстоуна, есквайра», «Скарбниця давньої англійської поезії» Персі чи щось Дж. Лемп’єра, професора розпусного богослів’я...
РУДИЙ: Ну ходімо, хоч кип’ятку наллємо! Молоко є, чайна заварка є. Ще б у когось цукор знайшовся.
ДОРОТІ: Холодно, страшенно холодно! Аж до кісток пробирає! Це що, всю ніч доведеться тремтіти?
МІСІС БЕНДІГО: Та замовкни ти! Терпіти не можу плаксивих дівок!
ЧАРЛІ: Еге, цієї ночі буде холоднеча! Ти тільки глянь, річковий туман уже скоро вище стовпа підніметься. До ранку старому Нельсону пальці відморозить.
МІСІС ВЕЙН: Звісно, тоді у нас ще була невеличка крамниця на розі, де ми продавали тютюн і солодощі, ви ж розумієте...
ЖИД: Бо-о-о-ожечки! Дай сюди своє пальто, Рудий. Я ж так геть закоцюбну!
ХРЮКАЛО: Дволикий падлюка! Та я з нього три шкури здеру, аби лиш потрапив мені до рук!
ЧАРЛІ: Така вже солдатська доля, хлопче, така солдатська доля. Сьогодні дубієш від холоду на лондонській площі... а завтра, чого доброго, смакуєш стейк і спиш на пухових перинах. А в четвер чортзна-чого й чекати.
МІСІС БЕНДІГО: Відсунься, Татуню, відсунься! Думаєш, мені треба твоя стара вошива голова на плечі? Я заміжня жінка.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [сам до себе]: У проповідях та церковних співах мені не було рівних. Моє «Вознесіть серця свої» знали у всій єпархії. Не було такого стилю, який би мені не скорився: Висока церква, Низька, Широка чи Безрозмірна. Заливався горловими англокатолицькими трелями, рубав з плеча потужні англіканські марші чи гугнявив низькоцерковне ниття, до якого домішувалося гуїгнгнмське[48] іржання капличних старожилів...