[Хтось сів Глухому на живіт, і з його грудей виривається дивний нерозбірливий звук.]
МІСІС БЕНДІГО: Не товчись по моїй хворій нозі! Я тобі що, диван у вітальні?
ЧАРЛІ: Але ж наш Татуньо зблизька смердить!
РУДИЙ: Для вошей це просто святковий банкет.
ДОРОТІ: Ой Боже, Боже!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [зупиняється]: Чого ти, грішнику, на смертному одрі до Господа волаєш? Залишайся вірним собі до кінця і за прикладом моїм волай до Диявола. Хвала тобі, Люцифере, князю тьми! [Співає на мелодію «Свят, свят, свят»]: Інкуби та сукуби ниць падають перед Тобою...
МІСІС БЕНДІГО: Ой, та заткнися ти, старий богохульнику! Так обріс жиром, що його й холод не бере.
ЧАРЛІ: Яка у тебе задниця м’якенька, матінко. Рудий, дивись там одним оком, щоб поліцай з-за рогу не вийшов.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Malecidite, omnia opera[62]! Чорна меса! А чом би й ні? Священник завжди залишається священником. Дайте мені недопалок сигарети, і я сотворю чудо. Сірчані свічки, «Отче наш» задом наперед, розп’яття догори ногами. [До Дороті.] Якби у нас був чорний козел, то і ви, дівчино, стали б у пригоді.
[Купою людських тіл нарешті починає розповзатися тепло. Всіх охоплює сонна дрімота.]
МІСІС ВЕЙН: Ви тільки не подумайте, що я звикла у джентльменів на колінах розсиджуватися...
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [сонно]: Я постійно причащалася, аж поки чортів священник не захтів відпустити мені гріхи за мого Майкла. Паскудник клятий!
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [вставши у позу]: Per aquam sacratam quam nunc spargo, signumque crucis quod nuncfacio[63]...
РУДИЙ: У когось знайдеться сигаретка? Я останній недопалок скурив.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [ніби з амвона]: Любі мої брати та сестри, ми зібралися тут перед ликом Божим на врочисте свято богохульства блюзнірського. Нагородив Він нас брудом та холодом, голодом та самотністю, сифілісом і сверблячкою, вошами головними і лобковими. Їжа наша — розмоклі хлібні крихти та слизькі м’ясні об’їдки, які шпурляють нам у пакетах з готельних порогів. Насолода наша — перестояний чай і тістечка задубілі, які ми в смердючих підвалах поїдаємо, пивної кислятини ковток, щоб горло прополоскати, й обійми бабисьок беззубих. Доля наша — бідняцька могила, соснові гроби на двадцять футів завглибшки, нічліжка підземна. А тому тільки справедливо — і взагалі, це наш священний обов’язок — завжди й усюди проклинати та ганити Його. А тому з демонами та архидемонами...[і так далі]
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ [сонно]: Господи Ісусе, я вже майже засинаю. От тільки якась зараза поперек мене вляглася і мені на ноги тисне.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ: Амінь. Від лукавого нас визволи, але й у спокусу введи...
[З першими словами молитви він переломлює освячений хліб. Зсередини витікає кров. Лунає громоподібний гуркіт, і пейзаж змінюється. Ноги у Дороті холодні, як крижини. У тумані носяться туди-сюди моторошні крилаті чудовиська — демони та архидемони. Щось — не то дзьоб, не то пазур — впивається Дороті у плече, повертаючи їй відчуття реальності: ноги та руки у неї ломить від холоду.]
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ [термосить Дороті за плечі]: Прокинься, ну ж бо, прокинься! У тебе що, немає пальта? Ти бліда мов смерть. Хіба ти не знаєш, що небезпечно отак спати на холоді?
[Дороті раптом усвідомлює, що геть заклякла від холоду. На далекому і вже доволі ясному небі мерехтять колючі маленькі зірочки, немов електричні ліхтарики. Піраміда розпалася.]
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Бідолашна, вона до такого не звикла, не те що ми.
РУДИЙ [потираючи руки]: Брр! Ух! Як картопля в промерзлій землі!
МІСІС ВЕЙН: Вона у нас леді, за народженням і вихованням.
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Он як? Слухайте, міс, краще вам піти зі мною до притулку. Там вам на ніч дадуть ліжко. І сліпому видно, що ви на голову вище за цих голодранців.
МІСІС БЕНДІГО: От спасибі вам, констеблю, їй-богу, спасибі! Чи ви чули таке, дівчата? «Вища», — каже. Як вам це? [До поліцейського.] А ти у нас хто, франт виряджений, га?
ДОРОТІ: Ні, ні! Облиште мене, я краще тут залишуся.
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ: Ну, як хочете. Але вигляд у вас геть кепський. Я трохи пізніше ще прийду перевірити. [Із сумнівом йде геть.]
ЧАРЛІ: Зачекайте, поки зайде за ріг, і знову навалюйтеся. Тільки так ми зможемо зігрітися.
МІСІС МАКЕЛЛІГОТ: Ходи сюда, мала. Тулися до мене, все-таки буде тепліше.
ХРЮКАЛО: Десять хвилин до другої. Ну, не вічність же ця ніч триватиме.
МІСТЕР ТОЛЛБОЙЗ [наспівує]: Я витік, немов вода, і всі мої кості вивихнуто з суглобів; серце моє зробилося, немов віск, і розтопилося в тілі моєму[64]!..
[Люди знову навалюються один на одного на лавці. От тільки температура тепер опустилася майже до нуля, і вітер став ще пронизливішим. Усі вовтузяться, намагаючись сховати обвіяні вітром обличчя всередину купи, ніби поросята, що шукають маминих сосків. Періоди тривожного забуття скорочуються до кількох секунд, а самі сни стають усе моторошнішими та сюрреалістичнішими. Ось дев’ятеро людей говорять між собою цілком нормально, ось вони навіть сміються над своїм становищем, але вже за мить гарячково притискаються один до одного, стогнучи від болю. Містер Толлбойз несподівано виснажується, його монолог перетворюється на безглуздий потік слів, і він усією своєю тушею навалюється на інших, мало всіх не подушивши. Купа розповзається. Дехто залишається на лавці, дехто з’їжджає на землю і притуляється до парапету чи колін сусіда. На площу виходить поліцейський і наказує тим, що на землі, підвестися. Вони встають, але, щойно він іде геть, опускаються назад на землю. Від десятка людей на площі не чути більше жодних звуків, окрім хіба що хропіння, яке іноді більше схоже на стогін. Їхні голови гойдаються, ніби у китайських порцелянових ляльок-бовтанок: люди засинають і прокидаються у ритмі годинникового маятника. Лунає три удари. Зі східного кінця площі хтось горланить: «Хлопці! Підйом! Газети приїхали!»]
ЧАРЛІ [рвучко прокинувшись]: Чортові газети! Вперед, Рудий! Біжи, ніби за тобою сто чортів женуться!
[Усі біжать, чи то пак квапливо плетуться, до краю площі, де за рогом троє молодих хлопців безплатно роздають залишки афіш від ранкових газет. Чарлі і Рудий повертаються з великим стосом. П’ятеро чоловіків тісняться на лаві, чотирьох жінок і Глухого садовлять собі на коліна; а тоді з неабиякими труднощами (адже конструкцію доводиться будувати зсередини) огортають себе велетенським паперовим коконом у кілька шарів завтовшки, засовуючи краї собі за комір, притискаючи плечима до спинки лавки. Нарешті все закутано папером, так що з-під кокона стирчать тільки їхні голови і ступні. Для голів вони споруджують щось на кшталт ковпаків. Папір постійно відгинається та рветься, і всередину проникають пориви холодного вітру, але тепер хоч можна поспати п’ять хвилин поспіль. У цей час — між третьою і п’ятою ранку — поліція зазвичай не турбує сплячих на площі. Тепло розливається тілом і доходить навіть до кінчиків пальців. Чоловіки спідтишка дають волю рукам, чіпляючись до жінок під паперовою ковдрою. Але Дороті надто виснажена, щоб цим перейматися. До чверть на п’яту папір так пом’явся і порвався, що під ним уже надто холодно сидіти. Люди підводяться, лаються, відчувають, що ноги трохи відійшли, і, згорбившись, починають походжати туди-сюди парами, через кожні кілька кроків зупиняючись через виснаження. У всіх звело судомами животи від голоду. Взялися до бляшанки згущеного молока, яку припас Рудий, і тепер кожен вмочає у неї пальці і жадібно облизує їх, поки там нічого не лишається. Ті, що зовсім не мають грошей, ідуть до Грін-парку, де їх ніхто не потурбує аж до сьомої. А ті, хто зумів нашкребти хоч з півпенні, прямують до кафе Вілкінса, недалеко від Чарінг-Кросс-роуд. Усім відомо, що кафе відкривається не раніше п’ятої, але вже за двадцять п’ята там зібрався чималий натовп.]