Дівчатка спантеличено перезирнулися. Запала миттєва тиша, а тоді кімнатою прокотився хор голосів:
— Що це означає, міс? Будь ласка, поясніть.
Дороті пояснила. Затинаючись, у дуже загальних рисах, але все-таки пояснила, хоч її й охопило лихе передчуття, що це до добра не доведе. І звісно, після того почалися веселощі.
Половина дітей, повернувшись додому, продовжили розпитувати батьків про те, що таке «лоно». Враз здійнявся переполох, туди-сюди полетіли тривожні записки, панічний страх, немов розряд блискавки, пронизав п’ятнадцять добропорядних нонконформістських родин. Того ж вечора батьки, вочевидь, зібрали таємні збори, бо вже наступного дня, близько того часу, коли мали закінчуватися уроки, до місіс Кріві прийшла ціла делегація. Дороті чула, як вони приходили, по одному чи по двоє, і вже здогадалася, що має статися. Як тільки вона відпустила дітей, з горішнього поверху почувся різкий крик місіс Кріві:
— Підніміться сюди на хвилинку, міс Міллборо!
Дороті піднялася, намагаючись вгамувати тремтіння в колінах. У тьмяній вітальні біля піаніно стояла насуплена місіс Кріві, а шестеро батьків сиділи довкола на набитих кінським волосом стільцях, ніби інквізитори. Був тут бакалійник містер Дж. Брігс, який просив вчити Мейбел «арифметики» і тепер насторожено поглядав навсібіч, і його висохла, немов мумія, сварлива дружина; а ще великий, ніби буйвіл, чоловік з обвислими вусами і його безбарвна, якась аж надто пласка дружина, яка виглядала так, ніби їй по обличчю заїхали чимось важким (цілком можливо, кулаком чоловіка). Імен цієї пари Дороті не розчула. Прийшла також місіс Вільямс, мама недоумкуватої Мейвіс, — маленька, тьмяна, безтолкова жіночка, яка завжди підтакувала тому, хто говорив останнім; і містер Пойндер, комівояжер, — моложавий чоловік середнього віку із сірим обличчям, рухливими губами і майже лисою головою, на якій ще трималося кілька огидних, акуратно прилизаних пасмочок спітнілого волосся. На честь батьківського візиту місіс Кріві розпалила у каміні вогонь з трьох великих брусків вугілля.
— Сідайте отам, міс Міллборо, — сказала директорка, показавши на крісло, що, ніби лава покути, стояло у центрі батьківського кола.
Дороті сіла.
— А тепер, — повела далі місіс Кріві, — послухайте, що вам хоче сказати містер Пойндер.
Містер Пойндер хотів сказати багато чого. Решта батьків, очевидно, обрали його за свого оратора, і він усе говорив та говорив, аж поки у куточках його рота виступила жовтувата піна. І, хай би як неймовірно це звучало, але містер Пойндер жодного разу за всю свою промову — так сильно він переймався питаннями пристойності — не вимовив того злощасного слова, яке й спричинило усю колотнечу.
— Гадаю, я говоритиму від імені всіх батьків, — мовив він з невимушеним красномовством бувалого комівояжера, — коли скажу, що, якщо міс Міллборо знала, що ця п’єса — «Макдуф» чи як її там — містить такі слова, як... як ті, про які тут ідеться, їй не слід було узагалі давати дітям її читати. Як на мене, це просто ганьба, що такі слова друкують у шкільних підручниках. Я певен, що, якби хтось із нас раніше знав, що за тип отой Шекспір, ми б із самого початку заборонили це неподобство. Щоправда, мушу зізнатися, це мене здивувало. Я тільки вчора вранці читав у газеті про те, що Шекспір — батько англійської літератури. Що ж, якщо вона така, ця література, то краще взагалі без неї! Думаю, усі мене в цьому підтримають. А якщо міс Міллборо не знала, що це слово... ну, те, через яке ми тут... траплялося у творі, то їй треба було просто проігнорувати його і продовжувати урок далі. Не було жодної потреби пояснювати його дітям. Сказали б їм замовкнути й припинити ставити запитання, та й по всьому. З дітьми тільки так і треба.
— Але вони б не зрозуміли п’єси! — утретє чи вчетверте спробувала виправдатися Дороті.
— Ото ж бо й воно! Мені здається, міс Міллборо, що це ви не до кінця розумієте нашу позицію. Бо ми таки не хочемо, щоб вони розуміли. Думаєте, нам сильно треба, щоб наші діти з тих книжок набирались усіляких безсоромних думок? Цього і так достатньо у тих брудних фільмах і дешевих дівчачих газетках, які вони десь дістають... усі ці огидні любовні історії з картинками... я навіть не буду про це згадувати. Ми не для того посилаємо наших дітей до школи, щоб їм тут забивали голови усілякими сороміцькими думками. І тут я говорю від імені всіх батьків. Ми всі добропорядні богобоязливі люди — серед нас є і баптисти, і методисти, є навіть парочка англіканців, — але ми готові знехтувати нашими відмінностями, коли йдеться про благочестя наших дітей. Ми намагаємося виростити доньок порядними громадянами й уберегти їх від Життєвих Реалій. Була б моя воля, жодна дитина — принаймні жодна дівчинка — нічого б не знала про Життєві Реалії, поки їй не виповниться двадцять один.
Усі батьки схвально закивали, а чоловік-буйвіл гортанним голосом додав:
— Так, так! Цілком з вами згодний, містере Пойндере. Так, так!
Покінчивши з шекспірівською проблемою, містер Пойндер зробив ще кілька зауважень щодо новомодних методик Дороті, що дало можливість містеру Дж. Брігсу час від часу вставляти:
— Саме так! Практична робота — ось що нам потрібно, — практична робота! А не всі ці дурниці, як ото поезія, географічні карти чи історичні таблиці. Навчіть їх рахунку, каліграфії й відкиньте все решту. Практична робота, я вам кажу!
Так тривало хвилин двадцять. Спершу Дороті пробувала сперечатися, але побачила, як місіс Кріві сердито хитає головою з-за плеча буйвола, і розтлумачила це як сигнал мовчати. Поки батьки нарешті виговорилися, Дороті вже мало не плакала. Однак коли всі зібралися розходитися, місіс Кріві їх зупинила.
— Одну хвилинку, панове, — попросила вона. — Тепер, коли ви висловилися — і, запевняю вас, я завжди рада надати вам таку можливість, — я б теж хотіла сказати кілька слів від себе. Просто щоб усе прояснити, на випадок якщо хтось із вас міг подумати, що цей неприємний інцидент хоч якоюсь мірою моя вина. І ви теж залишіться, міс Міллборо! — додала вона.
Місіс Кріві повернулася до Дороті й у присутності батьків дала їй добрячого «прочухана», який тривав хвилин десять. Суть її тиради зводилася до того, що Дороті принесла ці брудні книжки до школи без відома місіс Кріві; що це обурлива підступність і невдячність; і якщо таке ще бодай раз повториться, Дороті доведеться шукати нову роботу. Директорка торочила це знову, і знову, і знову. Упереміш з докорами звучали й такі фрази, як «прихистила у своєму домі», «їла мій хліб» і навіть «жила з моєї милості». Батьки сиділи й дивилися на все це, і на їхніх грубих обличчях — обличчях не жорстоких і не лихих, а лише притуплених неуцтвом та ницими чеснотами, — відбивалося урочисте схвалення і задоволення, яке ви почуваєте, коли на ваших очах грішник отримує по заслузі. Дороті це розуміла; вона розуміла, що місіс Кріві мусить дати їй «прочухана» у присутності батьків, щоб вони бачили, за що платять їй гроші, і залишилися задоволеними. Та все ж, коли на неї лився потік підлих, жорстоких докорів, яким, здавалося, не було кінця-краю, у серці Дороті спалахнув такий гнів, що вона вже ладна була зірватися на ноги і дати місіс Кріві ляпаса. У голові роїлися думки: «Я цього не терпітиму, я більше цього не терпітиму! Скажу їй все, що про неї думаю, а тоді візьму і піду геть з цього будинку, не озираючись!» Але вона цього не зробила. Дороті з моторошною чіткістю розуміла всю безвихідність свого становища. Хай би що сталося, хай би які образи їй довелося вислухати, вона мусила триматися за цю роботу. Тож Дороті сиділа мовчки з розпашілим від сорому обличчям посеред кола батьків, і поступово її гнів змінився смутком, аж поки вона відчула, що от-от розплачеться, якщо не опанує себе. А ще вона зрозуміла, що, якщо почне плакати, це стане останньою краплею і батьки вимагатимуть її звільнення. Аби стримати сльози, Дороті з такою силою впилася нігтями в долоні, що, як вона побачила згодом, на них виступила кров.
Закінчився «прочухан» тим, що місіс Кріві запевнила батьків, що таке ніколи не повториться, а винуватець Шекспір буде тут же спалений. Батьки виглядали задоволеними. Дороті засвоїла урок, якого, бачить Бог, потребувала; вони не тримали на неї зла і навіть не усвідомлювали, що принизили її. Попрощавшись з місіс Кріві й трохи холодніше з Дороті, делегація розійшлася. Дороті теж підвелася, але місіс Кріві знаком звеліла їй залишатися на місці.