— Гаразд, — сказала Дороті.
— І під час служби, замість ловити ґав, дивіться краще навсібіч. Може, вгледите де серед пастви малих дівчаток, яких можна було б до нас залучити. Як побачите таких, біжіть опісля до священника і з’ясуйте їхні імена та адреси.
Отож Дороті ходила до Святого Юрія. Ця церква була на щабель «вищою» за Святого Ательстана; стільці замість лав, і вікарій (його звали містер Гор-Вільямс) у звичайні дні, окрім свят, носив просту сутану й комжу. Що ж до самих богослужінь, вони були ідентичні тим, які правилися у Кнайп-Гілл, тож Дороті не треба було навіть зосереджуватися, щоб створювати видимість участі у службі, поки її думки витали деінде.
До Дороті так і не повернулася віра. Ба більше, для неї вже нічого не означала сама ідея поклоніння Богові; її віра померла, остаточно й безповоротно. Дивна це річ — втрата віри, така сама дивна, як і сама віра. Тут немає місця логіці, це радше схоже на зміну клімату у вашій голові. Та хоч сама церковна служба для Дороті більше не була такою важливою, як раніше, вона не шкодувала про час, проведений у церкві. Навпаки, вона з нетерпінням чекала на ці кілька годин спокою, і не лише тому, що недільний ранок означав короткочасний відпочинок від пильного ока місіс Кріві та її прискіпувань. Церковна атмосфера діяла на Дороті заспокійливо й цілюще. Вона відчувала, що в усьому тому, що відбувається в церкві, попри всю абсурдність та показовість, є щось, що важко описати, щось достойне й духовно принадне, щось, що нелегко знайти у зовнішньому світі. Дороті здавалося, що, навіть якщо твоя віра мертва, краще все ж ходити до церкви, ніж бути без неї; краще дотримуватися давніх традицій, аніж пуститися берега й дрейфувати морем свободи. Вона чудово усвідомлювала, що більше ніколи не зможе щиро молитися; але також знала, що до кінця життя мусить дотримуватися релігійних обрядів, на яких виховувалася. Це єдине, що їй залишилося від колишньої віри, — ніби кістяк, що не давав її життю остаточно розвалитися.
Та поки що вона не надто задумувалася над втратою віри і чим це може для неї обернутися у майбутньому. Вона була надто заклопотана тим, щоб просто вижити, витерпіти до кінця цього злощасного триместру і не втратити здорового глузду. Бо що ближче було до закінчення навчання, то важче Дороті було тримати клас під контролем. Вона почувалася геть вичавленою. Учениці поводилися просто жахливо, а той факт, що колись Дороті їм подобалася, здавалося, лише підігрівав їхню жорстокість. Дороті обманула їх. Спочатку вдавала із себе нормальну, та насправді була такою ж старою мегерою, як і решта вчителів: усе мордувала їх і мордувала тими нестерпними переписуваннями і ладна була відірвати голову за малесеньку чорнильну плямку. Дороті кілька разів помічала, що вони уважно розглядають її, з безжальною, жорстокою прискіпливістю, на яку здатні лише діти. Колись вони вважали її гарненькою, але тепер для них вона була потворною, старою і худющою. Дороті й справді помітно схудла, відколи потрапила до «Рінгвуд-хаус». Тепер дівчата її ненавиділи — так само, як ненавиділи усіх попередніх вчителів.
Іноді вони навмисне її цькували. Старші й розумніші дівчата доволі точно оцінили ситуацію: Міллі цілком залежала від милості старої Кріві, і якщо у класі було надто шумно стара Кріві карала Міллі. Тож часом вони галасували й шуміли просто для того, щоб подивитися на обличчя Міллі, коли примчить стара Кріві й почне на неї репетувати. Були дні, коли Дороті вдавалося тримати себе в руках і вона пробачала ученицям усі їхні витівки, бо чудово розуміла, що вони бунтують проти остогидлої монотонної роботи. Але траплялися й інші дні, коли її нерви були натягнуті, немов струни, і здавалося, готові були от-от обірватися; тоді, дивлячись на два десятки тупих маленьких облич, які глузливо шкірилися до неї, вона ненавиділа їх. Діти такі сліпі, такі егоїстичні, такі безжальні! Вони не розуміють, що доводять тебе до відчаю своїми витівками, а якби й розуміли, то діймали б іще більше. Хай би як ти старався, хай би яким янгольським терпінням тебе наділила природа, але якщо твоя роль полягає в тому, щоб допікати їм нудною й остогидлою роботою, вони тебе за це ненавидітимуть, і їм навіть на думку не спаде, що, можливо, у цьому немає твоєї вини. Якими правдивими (якщо ви самі, звісно, не вчитель у школі) видаються ці так часто цитовані рядки:
От тільки якщо вам самим доводиться бути цим «пильним оком», ви усвідомлюєте, що у кожної медалі є дві сторони.
Настав останній тиждень, а з ним і фарс під назвою «екзамени». Система, як пояснила місіс Кріві, дуже проста. Спочатку муштруєте дітей на, скажімо, кількох задачках, аж поки не будете певні, що вони на зубок засвоїли їх розв’язання, а тоді, поки вони ще не встигли все забути, включаєте ті самі задачки в «екзамен з арифметики». І так з усіх предметів. Результати екзаменів, звісно, надсилалися додому, на огляд батькам. Поки Дороті під диктування місіс Кріві заповнювала триместрові табелі, вона стільки разів виводила слово «відмінно», що у неї аж букви почали плутатися і під кінець виходило вже щось таке: «відімнно», «вдімінно», «внімідно».
Останнього дня у класі стояв страшенний гармидер. Навіть наскоки місіс Кріві не могли приструнити дітей. До полудня нерви Дороті були геть розхитані, і місіс Кріві дала їй «прочухана» у присутності семи дівчат, які залишалися в школі на обід. У другій половині дня галас тільки посилився, аж нарешті Дороті здалася й зі сльозами на очах почала благати дітей припинити бешкетувати.
— Дівчатка! — намагалася вона перекричати їхній вереск. — Будь ласка, годі, прошу вас! За що ви так зі мною? Хіба я таке заслужила?
То була фатальна помилка, звісно. Ніколи, ніколи, ніколи не варто покладатися на милість дитини! На мить у класі все стихло, а тоді одна з дівчат гучно й глумливо викрикнула: «Міл-лі!» Уже наступної миті увесь клас, навіть дурненька Мейвіс, почав скандувати: «Міл-лі! Міл-лі! Міл-лі!» І тут у Дороті щось надламалося. Вона завмерла, вибрала серед учениць ту, яка репетувала найголосніше, підійшла до неї і зі всієї сили відважила їй ляпаса. На щастя, дівчинка була із «середніх платників».
6
У перший же день канікул Дороті отримала листа від містера Ворбертона.
«Моя люба Дороті, — писав він, — чи, може, мені варто називати тебе Еллен, бо, як я розумію, у тебе тепер нове ім’я? Ти, мабуть, вважала мене безсердечним бовдуром через те, що я не написав тобі раніше, але, запевняю тебе, ще якихось десять днів тому я навіть чути не чув про нашу так звану „втечу“. Я увесь цей час був закордоном, спершу подорожував Францією, а потім подався до Австрії та Риму і з відомих тобі причин усіляко уникав товариства моїх співвітчизників. Їхня поведінка і вдома викликає в мене огиду, а в інших країнах мені за них робиться страшенно соромно, тому під час своїх подорожей я стараюся видавати себе за американця.
Коли я повернувся до Кнайп-Гілл, твій батько відмовився зі мною зустрітися, але мені вдалося випросити твою адресу та нове ім’я у Віктора Стоуна. Дав їх він мені вельми неохоче, з чого я можу судити, що він, як і всі решта у цьому гнилому містечку, все ще вірять, що ти в чомусь провинилася. В історію про те, що ми з тобою подалися в любовну мандрівку, здається, ніхто вже не вірить, але люди мають підозру, що ти щось-таки втнула. Молода жінка так раптово покинула дім — отже, тут не обійшлося без чоловіка; так уже працюють ці провінційні уми, сама знаєш. Хочу тебе запевнити, що я все ревно заперечував і відстоював твоє добре ім’я як тільки міг. Ти будеш рада почути, що мені навіть вдалося загнати в кут цю стару відьму, місіс Семпрілл, і тоді я вже висловив їй усе, що про неї думаю. Можеш собі уявити, виглядало це все доволі грізно, але та жінка — породження диявола. Усе, чого мені вдалося від неї домогтися, так це лицемірних схлипувань а-ля „бідолашна, бідолашна Дороті“.