Як я чув, твій батько за тобою сумує і радо прийняв би тебе назад, якби не скандал. Схоже, відколи ти пішла, йому ще жодного разу вчасно не подали сніданку. Якщо хто спитає, він каже, що ти „поїхала підправити здоров’я після хвороби, а тепер отримала місце у престижній школі для дівчаток“. Ти не повіриш, що ще з ним сталося. Він був змушений розплатитися з усіма своїми боргами! Кажуть, усі його кредитори зібралися докупи і провели мало не мітинг на подвір’ї пасторового дому. Хто б міг подумати, що таке станеться при нашому єпископаті, але, зрештою, ми живемо в демократичні часи! Вочевидь, ти єдина вміла стримувати торгівців.
А тепер розповім тобі мої новини...»
Тут Дороті пошматувала листа, розчарована і навіть трохи роздратована. «Міг би виявити трохи більше співчуття!» — думалося їй. Це дуже схоже на Ворбертона: спочатку втягнув її в неприємності — адже у всьому, що сталося, є його вина, — а тепер так легковажно до цього всього поставився. Та коли вона все як слід обміркувала, то зняла з нього звинувачення у безсердечності. Він зробив усе, що було в його силах, аби допомогти їй, і вона не може очікувати, щоб він співчував їй через біди, про які нічого навіть не знав. Окрім того, його власне життя було суцільною вервечкою обурливих скандалів; йому, мабуть, і невтямки, наскільки серйозним скандал може бути для жінки.
На Різдво Дороті написав батько, ба більше, надіслав навіть різдвяний подарунок — два фунти. З тону його листа відчувалося, що він уже пробачив Дороті. За що саме він їй пробачав — невідомо, адже невідомо, що саме вона зробила; та все ж він їй великодушно пробачив. Починався лист з поверхових, але цілком добродушних розпитувань. Пастор сподівався, що їй подобається нова робота. Питав, чи зручні у школі кімнати і чи приязно до неї ставляться решта педагогів? Він чув, що тепер у школах інші порядки, зовсім не ті, що років сорок тому, коли він ще був молодим. От тоді-то... і так далі. Дороті зітхнула: батько не мав ані найменшого уявлення про умови, в яких вона жила. Коли мова заходила про приватну школу, йому уявлявся Вінчестер, його колишня школа; він не міг собі навіть уявити таку діру, як «Рінгвуд-хаус».
Далі пастор у буркотливій манері перераховував усі негаразди, які його опосіли. Скаржився, що забагато хвилюється і забагато працює. Кляті церковні старости не дають йому продиху, вічно в них як не одне, то друге; Проггетт діймає своїми скаргами на просілу підлогу у дзвіниці; а служниця, яку він найняв працювати кілька годин на день, щоб допомагати Еллен, виявилася геть безрукою і примудрилася розбити ручкою від мітли циферблат великого підлогового годинника в його кабінеті — і так далі, і тому подібне на кількох сторінках. Кілька разів, ніби між іншим, він згадував, що йому не вистачає Дороті і її допомоги; але не пропонував повернутися додому. Вочевидь, її досі потрібно було ховати подалі від людських очей, ніби скелет у замкненій шафі, що в підвалі.
Коли Дороті прочитала листа, її серце стислося від туги за домом. Раптом так захотілося знову зробити парафіяльний «обхід» і провести кулінарні уроки з дівчатками-скаутами, а ще вона з сумом думала, як там тато дає собі раду без неї і чи добре про нього піклуються ті непутящі служниці. Дороті любила батька, але ніколи не сміла цього показати, бо він не схвалював виявів таких сентиментальних почуттів. Вона була страшенно вражена, коли усвідомила, як рідко згадувала про нього протягом останніх чотирьох місяців. Іноді на цілі тижні забувала про його існування. Та, правду кажучи, тоді їй треба було думати про банальне виживання, і ні на що інше сил просто не лишалося.
Проте тепер, коли у школі закінчилися заняття, у Дороті було безліч вільного часу, аж забагато. Бо хоч як місіс Кріві старалася, навіть вона не здатна була придумати для Дороті достатньо завдань, щоб вона не могла впоратися з робою за пів дня. Директорка недвозначно дала Дороті зрозуміти, що під час канікул учителька — лишень зайвий тягар для її гаманця, і так свердлила її очима за трапезою (як же це, вона мусить годувати Дороті за просто так?), що можна було поперхнутися ковтком води. Тож Дороті старалася якомога менше часу проводити в домі і, почуваючись багатою, адже мала в кишені зарплату (чотири фунти за дев’ять тижнів) і батьків подарунок, взяла за звичку обідати у місті, купуючи сендвічі у м’ясній крамниці. Місіс Кріві трохи побурчала, але змирилася з цим: з одного боку, образившись, бо їй подобалося мати Дороті у себе під рукою, щоб було кого діймати, а з другого боку, зрадівши, що зможе трохи на ній зекономити.
Дороті виходила на довгі самотні прогулянки, досліджуючи Саутбридж і його більш занедбаних сусідів — Дорлі, Вембридж і Вест-Холтон. Морозяна й безвітряна зима у безбарвних лабіринтах передмість наганяла ще більше смутку, ніж понура пустка. Двічі чи тричі, хоч таке марнотратство, мабуть, і коштуватиме їй пізніше кількох голодних днів, Дороті купувала дешевий квиток і вирушала до Айвер-Хіт чи Бернхам-Біч. Дерева в лісах стояли вологі й по-зимовому безлисті посеред розкішного килима з опалого букового листя, що виблискувало у тумані, немов мідні монети. Зима ще не остаточно заволоділа довкіллям, тож можна було навіть посидіти надворі й почитати, тільки треба було одягати рукавички.
На Святвечір місіс Кріві звідкись видобула гілочки падуба, які приберегла ще з минулого року, струсила з них пил і причепила на дверях, але не мала жодного наміру влаштовувати святкову вечерю. Як місіс Кріві пояснила Дороті, вона не шанує всю цю різдвяну нісенітницю, мовляв, це лише дешеві трюки, вигадані власниками крамниць, щоб видурювати з людей гроші; а індичку й пудинг вона терпіти не може. Дороті з полегшенням зітхнула. Вона вже боялася, що доведеться вечеряти з директоркою у безрадісній їдальні (в уяві раптом виник образ місіс Кріві у пістрявому паперовому ковпаку з-під хлопавок). Своєю різдвяною вечерею — варене яйце, два бутерброди з сиром і пляшку лимонаду — Дороті смакувала у лісі біля Бернхаму, притулившись спиною до великого бука з покрученим гіллям, і з томиком «Дивних жінок» Джорджа Гіссінга на колінах.
Коли через негоду Дороті не могла піти на прогулянку, вона зазвичай майже весь день проводила у громадській бібліотеці і з часом стала там однією із завсідниць — нарівні з безробітними, що сиділи, задумливо втупившись в ілюстровані газети, яких не читали, і старими линялими холостяками, що орендували кімнатки за два фунти на тиждень і приходили годинами штудіювати книжки про яхтовий спорт. Коли триместр тільки закінчився, Дороті відчула неабияке полегшення, але це відчуття дуже швидко вивітрилося. Коли ні з ким і словом перемовитися, дні тягнуться ще повільніше, ніж раніше. Певно, у всьому світі нема іншого такого куточка, де людина могла б почуватися такою самотньою, як у лондонському передмісті. Штовханина та метушня великого міста створюють принаймні ілюзію спілкування, у сільській місцевості вашим життям щиро цікавляться всі кому не ліньки. Але у такому місці, як Саутбридж, особливо якщо у вас немає ні дому, ні родини, можна пів віку прожити й не надбати жодного друга. У таких містечках зустрічаються жінки, особливо культурні жінки з поганим заробітком, які роками живуть у цілковитій самоті. Доволі скоро Дороті охопила гнітюча туга, коли все довкола здавалося їй нудним та нецікавим. І саме у цьому стані постійної хандри — найпідступнішого ворога сучасної людини — Дороті вперше усвідомила, що для неї означає втрата віри.
Вона спробувала знайти забуття в книжках, але її вистачило не більше ніж на тиждень. Через деякий час усі книжки почали здаватися їй надто нудними та заплутаними: надовго залишений без живого спілкування мозок відмовлявся працювати. Уже за кілька днів Дороті не могла проковтнути нічого складнішого за детектив. Вона почала робити прогулянки на десять-п’ятнадцять миль, намагаючись збадьорити організм на свіжому повітрі й повернути собі гарний настрій; але похмурі міські дороги й болотисті лісові стежки, голі дерева, мокрий мох і великі пористі гриби тільки наганяли на неї смертельну меланхолію. Їй бракувало людського товариства, і вона не знала, де його шукати. Вечорами, повертаючись до школи, Дороті дивилася на вікна будинків, з яких лилося тепле світло і лунали грамофонна музика та веселий сміх, в її серці прокидалася заздрість. О, ну чому вона не може бути, як ті люди, чому не може мати власного дому, родини, друзів! Були дні, коли вона відчайдушно прагнула знайти у собі сміливість, щоб заговорити з незнайомцем просто на вулиці. В інші ж дні вона всерйоз роздумувала над тим, щоб, удавши благочестя, завести ближче знайомство з вікарієм церкви Святого Юрія та його родиною і, можливо, долучитися до парафіяльних клопотів. Іноді її охоплював такий відчаї, що Дороті навіть ладна була записатися до Молодіжної жіночої християнської організації.