Але, коли канікули вже добігали кінця, Дороті випадково зустріла в бібліотеці міс Бівер — викладачку географії у «Комерційному Тутс-коледжі», ще одній приватній школі у Саутбриджі, — і вони подружилися. «Комерційний Тутс-коледж» був набагато більшою і престижнішою школою, ніж «Рінгвуд-хаус»: тут навчалося близько півтори сотні учнів обох статей, і коледж навіть міг похвалитися десятком пансіонерів, та й навчальна програма була не аж так відверто шахрайською. Коледж націлювався на той тип батьків, які постійно торочать про «сучасні бізнес-тренінги»; все тут проходило під гаслом «ефективності», що на практиці виливалося в активну імітацію бурхливої діяльності й викорінення всіх гуманітарних дисциплін. Однією з особливостей школи був своєрідний звід правил під назвою «Кодекс ефективності», який усі діти мали вивчити напам’ять одразу після зарахування до школи. Написаний він був у формі запитань та відповідей, наприклад таких:
П.: У чому секрет успіху?
В.: Секрет успіху в ефективності.
П.: Що є мірилом ефективності?
В.: Мірилом ефективності є успіх.
І так далі. Кажуть, коли вся школа, хлопці й дівчата, хором декламували кодекс перед директором коледжу (таку церемонію вони проводили двічі на тиждень замість вранішньої молитви), це було вражаюче видовище.
Міс Бівер була манірною жіночкою з округлим тілом, худим лицем і червонуватим носом, через що дуже нагадувала цесарку. Після двадцяти років «муштрування» дітлахів вона добулася ставки у чотири фунти на тиждень і привілею «жити ззовні», а не лишатися на території коледжу й мати сумнівну приємність вечорами вкладати пансіонерів спати. Міс Бівер орендувала маленьку кімнатку, куди іноді запрошувала Дороті, коли в обох випадав вільний вечір. Як же Дороті чекала цих візитів! Звісно, у міс Бівер не можна було надто часто гостювати, бо її домовласниця «не схвалювала» відвідувачів. Та й навіть коли Дороті та міс Бівер збиралися удвох, їм, по суті, нічим було зайнятися, окрім як розгадувати кросворди з «Дейлі Телеграф» чи розглядати світлини, які міс Бівер зробила під час поїздки до австрійського Тироля 1913 року (та поїздка була найбільшим досягненням та радістю всього її життя). Та все ж для Дороті багато важило вже те, що вона могла з кимось посидіти і по-дружньому поговорити за чашкою чаю — справжнього чаю, а не водяної юшки місіс Кріві! Міс Бівер мала спиртівку, яку тримала у лакованому саквояжику (його вона брала із собою до Тироля 1913 року) і на якій заварювала собі чорний як смола чай, поглинаючи його цілими відрами. Міс Бівер розповіла Дороті, що завжди бере із собою до школи термос і тішить себе горнятком гарячого чаю до та після обіду. Дороті почала розуміти, що для вчителів третьосортних шкіл зрештою відкривається дві дороги: дорога міс Стронг, що пролягала через віскі до робітного дому; або ж дорога міс Бівер — через міцний чай до пристойної кончини у Будинку для малозабезпечених шляхетних дам.
Правду кажучи, міс Бівер була нудною жіночкою. Дороті вона здавалася своєрідним втіленням «memento mori» чи радше «memento senescere[88]». Душа її, схоже, з роками висохла, і тепер від неї залишився лише жалюгідний змилок, давно забутий у мильниці. Міс Бівер вже навіть не уявляла іншого життя, окрім животіння у крихітній кімнатці під гнітом тиранічної хазяйки й «ефективного» заштовхування економічної географії у дитячі горлянки. А проте Дороті дуже до неї прив’язалася, і ті кілька годин, які вони проводили разом, розгадуючи кросворди у «Дейлі Телеграф» за чашечкою гарячого чаю, стали справжніми оазами в її пустельному житті.
Дороті зраділа, коли почався пасхальний триместр, бо навіть щоденна «муштра» була краща за самотню порожнечу канікул. До того ж цього триместру дівчатка поводилися набагато краще, принаймні Дороті більше не доводилося вдаватися до силових методів. Вона вже збагнула, що тримати дітей під контролем зовсім не важко, якщо від самого початку у стосунках з ними запровадити сувору дисципліну. Минулого триместру дівчата так поводилися, бо Дороті спочатку поставилася до них як до людей, а пізніше, коли цікаві для них уроки скасували, учениці суто по-людському збунтувалися. Але якщо ти змушений вчити дітей нісенітниці, до них не можна ставитися як до людей. Їх треба сприймати як тварин — дресирувати, а не переконувати. І насамперед їм потрібно показати, що бунт болючіший за послух. Ймовірно, таке ставлення не йде дітям на користь, але воно, поза сумнівом, є зрозумілим і дієвим.
Дороті засвоїла похмурі засади шкільної педагогіки. Навчилася відключати мозок протягом безкінечних нудних занять, берегти нерви, бути безжальною й ніколи не давати жодного послаблення, навіть примудрилася пишатися й отримувати своєрідне задоволення від чергової успішно засвоєної нісенітниці. Вона раптом ніби виросла, стала жорсткішою та зрілішою. З очей зник колишній дитячий блиск, обличчя зробилося худішим, від чого ніс здавався ще довшим. Іноді вона вже цілком могла б зійти за поважну класну даму, бракувало хіба що пенсне. От тільки ще не стала цинічною. Дороті досі пам’ятала, що ці діти — жертви огидного ошуканства, досі прагнула їм бодай якось допомогти. А якщо вона й муштрувала їх і забивала голову казна-чим, то лише з однієї простої причини — боялася втратити роботу.
Цього триместру з класної кімнати рідко доносився шум. Місіс Кріві, яка завжди тішилася нагодою заскочити вас на якомусь порушенні, майже не випадало шансу постукати в стіну ручкою швабри. Одного ранку, за сніданком, директорка деякий час пильно дивилася на Дороті, ніби зважуючи якесь важливе рішення, а тоді підсунула блюдце з повидлом до середини столу.
— Не хочете трохи повидла, місіс Міллборо? — спитала вона з незвичною для неї люб’язністю.
Це вперше за все своє перебування у «Рінгвуд-хаус» Дороті довелося скуштувати повидла. Вона навіть трохи зашарілася. «Нарешті місіс Кріві оцінила, як я для неї стараюся», — мимоволі промайнуло в голові.
Від того дня Дороті щоранку смакувала повидлом. Та й в інших випадках манери місіс Кріві стали не те щоб добродушними — на таке ця жінка була не здатна, — але менш зневажливими. Кілька разів на обличчі директорки з’являлася навіть гримаса, яка, вочевидь, мала б означати усмішку; Дороті здавалося, що те лице зараз лусне від натуги. Десь у цей самий час у розмові почала частенько проскакувати фраза «наступного триместру»: «наступного триместру зробимо це», «наступного триместру треба, щоб ви зробили те», аж поки Дороті почало здаватися, що вона завоювала довіру місіс Кріві й директорка більше не ставиться до неї як до рабині, а вбачає в Дороті когось на кшталт колеги. І тут в її серці зажевріла крихітна, геть безглузда надія. Надія на те, що місіс Кріві підніме їй зарплату! То було, звісно, малоймовірно, і Дороті намагалася розчавити ту надію, але та відмовлялася помирати. Якби їй бодай на півкрони вищу зарплату — це так багато це для неї важило!
Настав останній день триместру. «Якщо пощастить, місіс Кріві завтра заплатить», — думала Дороті. Їй дуже потрібні були гроші; вона вже кілька тижнів не мала в кишені ані пенні, і не лише страшенно виголоднілася, але їй також треба було терміново купити собі нові панчохи: ті, що вона мала, всі були латані-перелатані. Наступного ранку, переробивши усю загадану їй хатню роботу, Дороті, замість того щоб піти на прогулянку, сіла в їдальні чекати, поки місіс Кріві закінчить шаркати мітлою нагорі. Нарешті директорка спустилася.