Марно, усе марно. Не встигли слова злетіти з її вуст, а вона вже знала, що це не допоможе, і засоромилася свого пориву. Дороті підвела голову. У ніздрі просочився теплий їдкий запах, трохи забутий за вісім місяців, але все одно такий знайомий, — запах клею. Вода у клеєварці шумно булькотіла. Дороті підвелася і попробувала ручку щіточки. Клей розмокав, за п’ять хвилин буде готовий.
Підлоговий годинник у батьковому кабінеті пробив шосту. Дороті здригнулася від несподіванки. Вона згаяла цілих двадцять хвилин! Сумління боляче кольнуло її, так що всі ті питання, що мордували її хвилину тому, вилетіли у неї з голови. «Це ще що за дурниці?» — дорікнула вона собі, і на мить усі її проблеми й справді перетворилися на дурниці. «Ну ж бо, Дороті! Не лінуватися! — напучувала вона себе. — Хоч кров з носа, але до вечері мусите доробити цей нагрудник». Дороті сіла, набрала повний рот шпильок і почала скріплювати дві половини нагрудника докупи, щоб, коли клей розм’якне, вся конструкція була вже готова.
Дороті цього не знала, але запах клею і був відповіддю на її молитву. Навіть не здогадувалася, що рішення її проблеми якраз і полягало в тому, щоб прийняти той факт, що рішення немає. Адже коли всі твої думки поглинуті роботою, її загальна мета стирається й стає неважливою. Якщо ти зайнятий тим, що тобі вдається якнайкраще і що приносить користь, то між вірою і невірством дуже невелика різниця. Сама цього не усвідомлюючи, Дороті вже стала на шлях зцілення. Можливо, колись вона це збагне і нарешті віднайде спокій.
Ще хвилина-дві, і клей буде готовий. Увіткнувши в нагрудник останню шпильку, Дороті почала подумки малювати ескізи наступних костюмів. Після Вільгельма Завойовника (у його дні носили кольчугу?) йшов Робін Гуд (для нього треба зелену куртку, лук та стріли), далі Томас Бекет[97] у ризі та митрі, фреза королеви Єлизавети і трикутна шапочка герцога Веллінгтона. О пів на сьому треба піти перевірити, чи вариться картопля. А ще ж «пам’ятку» на наступний день написати. Завтра середа, а отже, треба не забути накрутити будильник на пів на шосту. Дороті взяла клаптик паперу і почала писати свою «пам’ятку»:
«7:00 — СП.
Місіс Дж. — дитина наступ, місяця. Провідати.
Сніданок: бекон».
Зупинилася, задумавшись про наступні пункти. «Місіс Дж.» — це місіс Джеветт, дружина коваля; вона іноді приходить до церкви запричаститися після того, як народить чергову дитину, але тільки якщо її заздалегідь тактовно вмовити. «Треба ще занести місіс Фрю знеболюючі пастилки, — думала Дороті, — і заодно можна поговорити з Джорджі, щоб він більше не їв печива під час проповідей». Вона додала до списку місіс Фрю. Так, а тепер завтрашній ланч-обід. Ми просто мусимо бодай щось заплатити Каргіллу! Завтра ж іще чаювання у Спілці матерів, а вони вже закінчили книжку, яку їм читала міс Фут. За що ж узятися далі? З їхньої улюблениці Джин Страттон-Портер, здається, вже все перечитали. Може, спробувати Ворвіка Діпінга? Що б це не було щось занадто інтелектуальне. А ще обов’язково попросити Проггетта, щоб приніс саджанці капусти.
Клей розтанув. Дороті взяла два аркуші коричневого паперу й порізала їх на тонесенькі смужки, а тоді вправно — треба було пильнувати, щоб не придавити нагрудник, адже той мав бути випуклим, — почала наклеювати їх по горизонталі, спереду і ззаду. Нагрудник міцнішав на очах. Зміцнивши форму з усіх боків, поставила її, щоб подивитися на результат. А непогано вийшло! Ще один шар — і буде як справжній. Процесія просто мусить пройти на ура! Шкода, що нема в кого позичити коня, щоб Боудіка їхала на своїй колісниці. Якби їм вдалося зробити гарну колісницю з серпами на колесах, то вони могли б зібрати і п’ять фунтів. А Хенгіст і Хорса[98]? Ремені навхрест і крилаті шоломи. Дороті порізала на смужки ще два аркуші брунатного паперу і взяла нагрудник, щоб наклеїти останній шар. Проблеми віри та невірства забулися. Починало сутеніти, але Дороті не хотіла відволікатися, навіть щоб запалити лампу. Швидко наклеювала смужку за смужкою, поринувши в роботу з молитовною зосередженістю, вдихаючи різкий запах клеєварки.
Джордж Орвелл
/George Orwell/
(1903-1950) — англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі антиутопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього, а також повісті «Колгосп тварин», де в алегоричній формі розповів про часи становлення СРСР.
На жаль, на тлі цих знаних книжок для багатьох читачів і досі лишається в тіні інший доробок Орвелла, зокрема роман «Донька пастора», в якому письменник з притаманною йому спостережливістю і глибиною розмірковує над питаннями віри та її втрати, оповідає про тамоване прагнення іншого життя і несвідомий пошук свободи від лабет та умовностей суспільства англійської провінції 30-х років минулого сторіччя. Це часом жорстка, часом сентиментальна розповідь про напередвизначеність долі, про неочікувано здобуту свободу і про страх перед нею, який інколи настільки великий, що добровільне повернення до звичної в’язниці безпросвітних буднів сприймається як вище благо. Врешті-решт, це роман про парадоксальність і суперечливість людської вдачі, а отже, деякою мірою, про кожного з нас.
97
98