— Що таке, Проггетте? — спитала Дороті.
— Міс, це все ті... — тут Проггетт видав дивний незрозумілий звук, не зовсім слово, а радше привид слова, сформований одними губами. Здається, воно починалося на літеру «ч». Проггетт був одним із тих чоловіків, у котрих лайка завжди готова зірватися з вуст, але їм якимось дивом останньої миті вдається проковтнути прокляття, перш ніж воно прорветься крізь захисну браму зубів. — Це все ті дзвони, міс, — продовжив він, із зусиллям позбувшись слова на літеру «ч». — Дзвони у церковній дзвіниці. Через них підлога у дзвіниці просідає, та так, що страшно дивитися. Скоро вони, чого доброго, попадають нам на голови. Я піднімався на дзвіницю нині зранку і, вірите чи ні, тут же, мов підстрелений, помчав донизу, коли побачив, як під ними гнеться підлога. От-от провалиться.
На дзвони Проггетт приходив поскаржитися не рідше одного разу на два тижні. Вони вже три роки лежали на підлозі у дзвіниці, тому що за те, аби їх повісити назад або ж кудись вивезти, потрібно було заплатити двадцять п’ять фунтів — запросто могло б бути й двадцять п’ять тисяч, у Дороті було стільки ж шансів ними розжитися. Проггетт майже не перебільшував, коли говорив про ті дзвони. Якщо не цього року, то наступного вони вже точно проламають підлогу дзвіниці і впадуть на паперть. І, як Проггетт не втомлювався її лякати, це неодмінно станеться недільного ранку, коли вся парафія зійдеться на богослужіння.
Дороті знову зітхнула. Їй ніколи не вдавалося надовго забути про ті трикляті дзвони; іноді їй навіть снилося, як вони падають їм на голови. У церкві завжди траплялася як не одна біда, то інша. Якщо не дзвіниця, то дах чи стіни; то лавка зламалася, а за ремонт столяр править десять шилінгів; то треба закупити сім збірників псалмів, кожен по шилінгу і шість пенсів; то димохід над плитою забився, а сажотрус бере по півкрони; то вікно розбилося; то у хлопчиків-хористів сутани вже геть зносилися. Грошей на все ніколи не вистачало. Новий орган, на купівлі якого п’ять років тому наполіг пастор, — старий нагадував йому корову з астмою, — був тягарем, під важкістю якого фонд витрат на потреби церкви і досі стогнав.
— Я не знаю, що ми можемо вдіяти, — врешті-решт відповіла Дороті, — справді не знаю. У нас геть немає грошей. І навіть якщо нам вдасться щось виручити зі шкільної вистави, всі кошти підуть на виплату заборгованості за орган. Майстри вже починають тиснути з виплатою рахунку. Ви говорили з моїм батьком?
— Так, міс. Але він цим не переймається. «Та дзвіниця простояла п’ятсот років, — каже, — простоїть і ще кілька».
Цього можна було очікувати, судячи з попередніх прецедентів. Той факт, що дзвіниця буквально падала йому на голову, не справляв на пастора жодного враження; він його просто проігнорував, як ігнорував усе те, що його не влаштовувало.
— Що ж, я не знаю, що ми можемо вдіяти, — повторила Дороті. — За два тижні у нас буде доброчинний розпродаж. Я дуже розраховую, що міс Мейфілл дасть нам щось особливе. Я знаю, що вона може це собі дозволити. У неї стільки меблів та інших речей, якими вона навіть не користується. Днями я була у неї вдома і бачила у шафці дуже гарний порцеляновий чайний сервіз з Лоустофта, і вона сказала мені, що вже двадцять років навіть не торкалася до нього. Ви тільки уявіть, якби ж то вона дала нам цей сервіз! Ми б за нього виручили немало фунтів! Мусимо молитися, щоб доброчинний розпродаж пройшов успішно, Проггетте. Моліться, щоб він приніс нам бодай п’ять фунтів. Я певна, якщо ми щиро й старанно молитимемося, то якось та й роздобудемо тих грошей.
— Так, міс, — шанобливо мовив Проггетт і перевів погляд кудись у далину.
Цієї миті хтось посигналив. Прямуючи до Головної вулиці, дорогою повільно їхав розкішний блискучий синій автомобіль. З вікна висунулася прилизана чорна макітра містера Бліфіла-Гордона, власника фабрики з переробки цукрового буряку, яка, на диво, жахливо пасувала до його костюма пісочного кольору з шотландського твіду. Проїжджаючи повз, замість того, щоб проігнорувати Дороті, як це завжди робив, містер Бліфіл-Гордон обдарував її теплою, мало не закоханою усмішкою. З ним були його найстарший син Ральф (чи, як його називали у родинному колі, «Вальф»), напрочуд манірний двадцятирічний молодик, який мав схильність до написання віршів verslibre у стилі Еліота, і двоє доньок лорда Поксорна. Всі вони посміхалися, навіть доньки лорда Поксорна. Дороті була вражена: ось уже скільки років усі ці люди навіть не помічали її, зустрічаючи на вулиці.
— Містер Бліфіл-Гордон дуже привітний цього ранку, — зауважила вона.
— Ще б пак, міс. Авжеж, він має бути привітним. Наступного тижня вибори, ось у чому вся штука. Солодкі, мов мед, допоки не переконаються, що ви за них проголосуєте, а вже наступного дня навіть вашого обличчя не згадають.
— А, вибори! — неуважно промовила Дороті. Такі речі, як парламентські вибори, були настільки далекими від щоденних парафіяльних клопотів, що вона мала лише дуже приблизне уявлення про них і навіть до пуття не розуміла різниці між лібералами та консерваторами чи соціалістами га комуністами. — Отже так, Проггетте, — сказала вона, тут же забувши про вибори й перейшовши до важливіших питань, — я поговорю з батьком і поясню йому, що справа із дзвонами дуже серйозна. Думаю, найкраще, що ми можемо зробити, так це організувати окремий збір коштів, виключно для дзвонів. Хтозна, може, вдасться назбирати фунтів з п’ять. А може, й цілих десять! Як гадаєте, якщо б я пішла до міс Мейфілл і попросила її відкрити пожертвування п’ятьма фунтами, вона б мені їх дала?
— Послухайтеся моєї поради, міс, і навіть не заїкайтеся перед міс Мейфілл про ситуацію із дзвонами. Це її до смерті налякає. А якщо вона думатиме, що дзвіниця може завалитися їй на голову, ми її більше не затягнемо до церкви.
— От лишенько! Мабуть, ви праві.
— Та певно, що так. Повірте, міс, ви нічого не витягнете з тієї старої...
Примарне слово на літеру «ч» знову ледь не злетіло з Проггеттових вуст. Вкотре доповівши, як стоїть справа із дзвонами, Проггетт з почуттям виконаного обов’язку відкланявся і пішов у своїх справах, а Дороті поїхала далі в напрямку Головної вулиці, і думки про борги та церковні витрати, немов однакові рядки у віланелі[24], змінювали одна одну в її голові.
Усе ще водянисте сонце, ніби з квітневою завзятістю граючись у хованки поміж бавовняних острівців хмар, посилало скісні промені на Головну вулицю, ковзаючи фасадами будівель з північного боку. То була одна з тих сонних старомодних вулиць, які пересічні гості називають умиротвореними, а для тих, хто там живе, за кожнісіньким вікном ховаються вороги чи кредитори. Єдиними відверто потворними будівлями були «Стара чайна крамниця» (накладні балки, прибиті до тинькованого фасаду, вікна з пляшкового скла й огидний хвилястий дах, як на китайських пагодах) і нова пошта з доричними колонами. За якихось двісті ярдів Головна вулиця розгалужувалася, утворюючи крихітну базарну площу, прикрашену непрацюючою водокачкою і парочкою підточених черв’яками колодок. По один бік від водокачки розмістився головний шинок міста «Пес і пляшка», а по другий — Консервативний клуб Кнайп-Гілл. У кінці, ніби увінчуючи вулицю, стояла ненависна лавка Каргілла.
Дороті виїхала з-за рогу під неймовірний рев людських голосів та оплесків, до яких домішувалися звуки патріотичної пісні «Прав, Британіє, морями!», виконуваної на тромбоні. Зазвичай сонна вулиця аж кишіла людьми, і ще більше люду квапилося бічними вуличками. Вочевидь, тут відбувалося щось надзвичайне. Поперек вулиці, з даху «Пса і пляшки» до даху Консервативного клубу, тяглася мотузка з незліченними синіми вимпелами, а посередині красувався великий плакат з написом «Бліфіл-Гордон та імперія!» Саме сюди, з черепашачою швидкістю просуваючись поміж рядами людей, і прямував вишуканий синій автомобіль, а сам містер Білфіл-Гордон щедро посміхався направо й наліво. Перед машиною марширував загін «Буйволів» на чолі із серйозним на вигляд низеньким чоловічком, що завзято вигравав на тромбоні. Загін ніс іще один транспарант з таким написом: