— Ні, не дурниці — це… було.
— Було — що?
— Розумієш, коротке клацання… виникає око діафрагми. Воно розширюється. Я це бачив. Здається, що цього бути не може, але я бачив — воно розширювалося дуже повільно. А потім мені здалося, що я кудись переміщаюся. Начебто щось відбувається й зі мною, і з часом. Мені здалося, що я…
Гера схвильовано затягнувся цигаркою.
— …що я дуже довго був десь в іншому місці.
— Що-що? — недовірливо перепитав друг.
— Це як… не знаю… це щось дивне. Іноді в мене вже з’являлося таке відчуття, коли я фотографувався раніше. Але не так надовго як сьогодні…
— Не фотографуйся тоді більше, от і все.
Гера глянув на товариша так, начебто перед ним сидів найбільший у світі дурень.
— Блін! — хіба про це йдеться?
Він сплюнув на підлогу.
— Розумієш, було таке відчуття, наче купу років ти висиш на якійсь стіні й дивишся, дивишся, дивишся… І це триває дуже довго — десятиліттями. А потім, коли все закінчилося, мене знудило.
— Ну, й де ж ти був?
Гера не міг визначити: глузує його друг чи говорить серйозно. Він почухав за вухом і продовжив.
— Ну, коли клацання апарата припиняється, — не знаю, це важко пояснити словами. Загалом, ти немов повертаєшся назад і все забуваєш.
— Що забуваєш?
— Чорт! — роки!
— Те, що ти висів десь у майбутньому на якійсь стіні?
— Дійшло нарешті, — роздратовано видихнув Гера.
— А може, ти валявся в старому альбомі? — продовжував друг. У кутиках його очей танцювали бісики.
— В альбомі? — Гера секунду подумав. — Ні, на стіні. Точно. Та й фото має бути на портрет.
— Отже, ти хочеш сказати…
Гера швидко закивав головою.
— А може, це все через фотографа? Навіть тобі він здається дивним. А я думаю, що він узагалі ненормальний. А що, як він — кан-н-нібал, — останнє слово друг Гери вже прошепотів.
На мить їм обом стало лячно в цьому напівтемному тихому будиночку.
— А знаєш, — продовжив той, — коли я чекав тебе, то подумав… Може, він підсипає якийсь порошок, щоб потім…
— Куди підсипає? — перебив його Гера.
— Ну, як куди? Він же тобі давав щось пити?
— Так це було вже після всього, — відмахнувся Гера.
— Та ну тебе… — образився друг. — Сам усяке мелеш… об’єктив… майбутнє… стіна…
Гера стиснув кулаки:
— А я думав, що тобі можна…
— Дурниці це все! Так не буває!
— А канібали?!!
— Це ж звичайний фотоапарат. Клац! — і все. Одна мить. А ти про якийсь кінець, початок… Клац! Неможливо вловити. Роки! Ха!
Гера знизав плечима і знітився.
— Може, мені і справді все це здалось… Алексе.
— Як? Хто? — здивувався той.
— Алекс… А що?
(клац!)
— Чому ти мене так назвав?
— Не знаю… Я й не помітив, як це в мене вирвалося, — зніяковіло пробурмотів Гера.
(клац!)
— Раніше ти ніколи мене так… Звучить якось незвично, по-іноземному.
Гера раптом усміхнувся:
— Знаєш, а непогано — Алекс! Ха! Олександр чи Алекс… яка різниця? Так навіть краще.
(клац!)
Новопохрещений Алекс схопив друга за плечі й повалив на підлогу.
Вони жартома почали битися.
Портрет батькам сподобався. Вони повісили його на стіну напроти ліжка Гери.
«Зовсім інша справа, синку! Тепер у тебе залишиться пам’ять!»
Увечері, коли він вимкнув світло й ліг спати, фотографія виділялась на стіні чорним рельєфним прямокутником, немов провалля в безодню Часу. Гера першої ночі довго вдивлявся в нього й не міг заснути. Здавалося, прямокутник починає поступово втрачати правильні обриси; його краї колишуться й повільно розповзаються по стіні, невблаганно пожираючи кімнату, Сьогодення, й підповзають до самого Гери.
Майбутнє всмоктувало безпомічний перед Часом Всесвіт у свій безмежний Тунель…
КЛАЦ!
Розділ 3
Похоронне турне: початок
Виїхавши на своєму «BMW» за місто, Герман зупинився.
Він витягнув із бардачка ганчірку й вийшов протерти лобове скло. Метрів за двадцять була заправка — ймовірно, остання на майбутньому шляху Германа відрізком у п’ятдесят, а може, і сто кілометрів.
Герман відчинив багажник, вийняв дві каністри по двадцять літрів і попрямував до заправки, оскільки його майбутня подорож не передбачала таких регулярних турбот, як пошук пального.
Уже сутеніло; над майданчиком станції за хвилину зайнялися неонові вогні. З відкритого віконця каси линула музика. Звучала популярна музика Братів Карамазових «На железных собаках». Герман не був шанувальником творчості цієї групи, але цього разу йому чомусь здалося, що вони виконували «На железных собаках» саме для нього: хоч загальний зміст пісні був далекий від його життя, щось зачепило Германа в словах «…догонит меня…»