і ось, раптом, вона почула Його, коли її час майже вичерпався, й почала рухатися за запахом — так, це те, що може задовольнити її Голод, але щось підсилювало Його…
вона наближалася, а він сильнішав і сильнішав; незабаром вона втамує свій Голод і відійде у спокої…
і ось вона на місці; можливо, до неї тут устигли побувати й інші, хоча зараз вона нікого не чула; але щось підказувало їй…
вона занурила дзьоб у теплу м'якоть, де перебувало Те, Що наситить її Голод… але щось…
залози послали уперед свій вміст… Її охопила радість — зараз!..
несподівано вона зупинилася — Древній Інстинкт загородив її бажання…
тут була Хворість, вона помре голодна…
Похоронне турне: закінчення
Герман прокинувся від того, що хтось торкається його обличчя. Вже був ранок.
«Кимось», хто розбудив Германа, виявився великий нічний метелик, що залетів іще вночі. Відкривши двері машини, Герман акуратно випустив його й вийшов сам. Потім він обмацав обличчя — вікно залишалося відкритим усю ніч — цим, без сумніву, мали скористатися всі комарі в окрузі. Однак він не знайшов слідів яких-небудь укусів.
Потім Герман зробив кілька ковтків кави з термоса й закурив. По всьому тілу відчувалася ниюча слабкість із домішками дивної легкості, немов земне тяжіння упало на кілька відсотків.
Він уважно оглянув свої руки, згадуючи, що йому довелось пережити вночі. Руки виглядали стерпно. Зараз Герман почувався спокійно. Хоч би що трапилося цієї ночі, він дожив до ранку й може все обміркувати. Спочатку варто вирішити, чи продовжувати це Турне, чи повернутися додому? Якщо Турне закінчилося, — то що робити далі? Повертатися до роботи в компанії, особливо після недвозначної розмови з Алексом, сенсу не було, та й не хотілося.
«Не відходь від Головної теми… — крутилось у нього в голові. — Рано чи пізно, але тобі все одно доведеться вирішити це; не намагайся обдурити самого себе, адже ти почав розуміти…»
Щоб прогнати чи хоча б приглушити цей шепіт, Герман обійшов навколо машини.
Сонце ще ховалося у верхівках лісу, що погойдувався. День був не спекотний і не холодний — звичайний день початку вересня.
«І початку фінансового року…» — Германові згадалися слова колишнього шефа й колишнього друга. Гівно! Нарешті він це зрозумів. Бізнес, гроші, бізнес… — дурна біганина по колу. Усвідомлення цього прийшло саме собою, легко і природно. Тільки, — подумав Герман, — напевно, надто пізно…
Щось тихо й наполегливо ворушилося в його підсвідомості, немов він зробив якесь важливе відкриття, але ще цього не збагнув чи не наважується збагнути. Швидше за все, це був здогад, що появився ще вночі, коли він провалювався у сон. Але Герман не наважувався зараз схопитися за нього… Може, тому що, з однієї сторони, він обнадіював, а з іншої — здавався неймовірним. Надто неймовірним.
А ще він лякав…
«BMW» вибрався з узбіччя на шосе й набирав швидкість у напрямку Львова.
Герман машинально покрутив настройку приймача і зловив якусь FM-хвилю. Потім потягнувся за пачкою цигарок, що лежала на сидінні поруч. І раптом помітив, як у дзеркальці заднього огляду мигнуло… чуже обличчя!
Він різко випрямився, тупо дивлячись на дорогу.
Спина моментально змокріла, Герман стримував гостре бажання глянути назад.
Ще кілька секунд він продовжував вести машину, втупившись дерев’яним поглядом у дорогу.
Потім Герман буквально змусив себе вдарити по гальмах. «BMW» пронизливо заскрипіла, машину ледь не розвернуло на дев’яносто градусів.
За ту долю секунди, поки він повертав голову назад, у його мозку встиг пройти цілий геологічний період, немов його розум прискорив у кілька тисяч разів усі свої процеси; сотні запитань уже отримали сотні передбачуваних відповідей, а уява встигла намалювати безліч можливих картин і їх подальший розвиток.
Але… на задньому сидінні не виявилося нікого.
Галюцинація?
Герман відпустив ремінь безпеки, потім знову повернувся назад і для певності заглянув за спинки сидінь.