«Чергова можливість подивитися правді в очі, чи не так, Германе? Хто в цьому винен — Алекс чи, може, Карина, що зробила перший крок, зрозумівши, що ти не можеш справитися з власною нерішучістю? Чи той ганебний випадок під час поїздки в Ригу? Але насправді ти сам винен: перестав боротися, здався! Так, Германе?»
— Геро, чому ти мовчиш? — стурбовано запитала Карина.
Герман зрозумів, що за останню хвилину він не вимовив жодного слова.
«О Господи, яка безглуздість!»
Він був готовий закричати в трубку:
«Чому, чому це не сталося раніш? Де ти була? ДЕ ТИ БУЛА РАНІШЕ???»
І де був він?..
— Вибач, мене це трохи приголомшило, — нарешті вимовив Герман. — Я думаю… щодо твоєї ідеї… Вона дуже вдала.
«„Вона дуже вдала“?! — тільки послухай себе з боку! Навіть зараз ти боїшся називати речі своїми іменами.»
— Кар… Карино, я обов’язково тобі передзвоню, як тільки владнаю деякі проблеми.
— Прекрасно, — її голос помітно повеселішав. — Маєш номер мого домашнього телефону?
— Так, у мене є список усіх, хто працює в компанії.
— До зустрічі, Германе.
— Так… обов’язково подзвоню. Щасливо.
Зв’язок перервався.
Кілька хвилин він сидів перед телефоном, закривши обличчя долонями.
Пізно…
Він більше не блював. Після розмови з Кариною минуло близько двох годин; за цей час Герман відчував спазми кілька разів, але далі нічого не ставалося. Він відчужено спостерігав, як усе швидше слабшає.
ЦЕ ТРАПИТЬСЯ СЬОГОДНІ…
Роздягнувшись догола, він став перед дзеркалом у ванній кімнаті й розглядав те, що від нього залишилося. Видовище вже не було жахливим, — він тепер виглядав якось химерно й… жалюгідно.
НЕЗАБАРОМ…
Дивлячись на своє обличчя, він легко міг вивчати обриси черепа, аж до найдрібніших деталей.
Германа захитало, і він присів на край ванни, вчепившись тонкими ослабленими пальцями за її край, як поранений павук лапками за шматочок штукатурки на стіні.
Він швидко віддалявся. Свідомість заволікало туманом, що дедалі згущувався. З кожною хвилиною.
ТИ НА МЕЖІ… НЕЗАБАРОМ…
Через хвилину чи мільярд годин він вийшов із ванни й попрямував на кухню. Йому раптово захотілося випити всю на світі воду, до останньої краплі…
Він майже не відчував болю в скам’янілому шлунку, коли почав склянку за склянкою вливати в себе воду і в животі немов забурлив киплячий казан. Десь на грані каламутної свідомості й непроглядного небуття (чи Країни Мертвих?) Герман відчув, як вода повертає йому сили. Але що з того, коли він не може ними скористатися. Було таке відчуття, наче він зв’язаний тугими мотузками, мотузками втоми… Він жахливо втомився…
Тому що вже майже досяг МЕЖІ…
Він продовжував уливати в себе воду, поки на шкірі не виступили, як бісер, крапельки крові.
Потім, майже нічого не бачачи перед собою, повільно попрямував у вітальню. В очах мерехтіло якесь світло. У вухах із кожним кроком наростав шум. Десь у грудях калатало збожеволіле серце.
МЕЖА БУЛА БЛИЗЬКО…
Коли він опинився в коридорі, то відчув різкий біль у гомілці лівої ноги. Герман упав і начебто збоку почув власний стогін. Зібравши останні сили, він оглянув ногу: від щиколотки до коліна з’явився величезний синьо-ліловий синець — очевидно, на литці лопнула велика вена…
Герман порачкував у вітальню. По паркеті за ним потягнулися червоні доріжки, що іскрилися у світлі коридорної лампи, як свіжа, щойно пролита фарба.
НЕЗАБАРОМ…
Різкий пекучий біль знову пронизав тіло в кількох місцях одночасно — тріскали вени й судини. Він відчував, як під шкірою набухають величезні гарячі пухирі, наче наповнені розтопленим металом… Сили його покидали.
Герман ледве проповз іще метр…
НЕЗАБАРОМ!..
…і завмер на підлозі, спрямувавши в стелю незрячі очі.
Він посміхався.
Тому що більше не боявся Добрих Лікарів.
Він досягнув Межі.
Він умирав…
Частина II
Добрі Лікарі; За межею
Розділ 1
Маркевич
Доктор Маркевич із насолодою випростав на дивані ноги й самозадоволено посміхався: день завершився чудово, по повній програмі. Така молоденька хвойдочка в нього вже давно не гостювала. До того ж дурна як гуска: переконана, що його слово перед головним лікарем важить більше, ніж Коран для мусульманина; утім, щось таки й важить, але… Доведеться їй сюди зачастити — зрозуміло, в належний для цього час; він-то знає, як притримати таких на гачку. І, зрозуміло, часу не гаятиме. Поки його набридлива, як мігрень, стодесятикілограмова товстуха рачкує над кущами полуниць, немов допотопний комбайн, — треба використовувати цей час.