Уже незабаром після презентації новоспеченої компанії їхня дружба перетворилася на стримані стосунки директора й зама.
— Мені ніколи це не було так потрібно, як зараз.
— Геро, отямся! Початок фінансового року, купа роботи! — Алекс уже не на жарт стривожився. Напевно, зміни, що сталися з Германом, не залишилися непоміченими.
— Я не жартую, — наполегливо промовив Герман. Наполегливо, але все-таки дивитися в очі Алексу уникав. — Не жартую.
— Не жартує… Стривай-стривай, ти женишся?
Германа внутрішньо пересмикнуло, немов він тільки зараз відчув, наскільки вони з Алексом віддалилися останнім часом. Навіть звичайні знайомі — не друзі, а знайомі — майже ніколи не довідуються про такі події в останню хвилину. І припускаючи, що Герман от-от може одружитися, Алекс навіть не знітився.
— Ні. Я не женюся.
— Ха! Якого числа, конспіраторе? Трьох днів вистачить?
Герман відчував наростаюче роздратування, наче він перетворився на пляшку шампанського, поставлену на розпечене залізо.
— Ні! — промовив він, намагаючись зберегти зовнішній спокій, але, мабуть, не надто успішно, оскільки погляд Алекса одразу змінився. — Не женюся.
— О, чорт, тоді в чому справа? Хворий?
Герман заперечно захитав головою.
— Виникли серйозні проблеми? — цього разу в голосі Алекса Германові почулися нотки дружньої участі. Якби все це відбувалося хоча б років зо три тому…
Герман промовчав, хоча в душі спалахнула короткочасна боротьба.
«Ні, друже, ти першим кинеш у мене камінь, це я знаю точно».
— Припини морочити мені голову. Скажеш, нарешті, що відбувається?
Герман відвів очі вбік. Не тому, що боявся зустрітися поглядом з Алексом, — не хотів видавати свою впевненість, що в дану хвилину щось остаточно мінялося в їхніх стосунках. Він готовий був заприсягтися, що коли зачинить двері цього кабінету, між ними все буде по-іншому.
— Це не має значення.
— Не має значення? І це все, що ти можеш мені сказати? — Алекс устав, перегнувся через стіл, потім знову сів. На обличчі відбилася зніяковілість. — Не хочеш говорити навіть мені… — цього разу він уже не запитував, а констатував. — Навіть мені…
«Так, друже, навіть тобі», — з похмурим сарказмом подумав Герман, а вголос вимовив:
— Повір, я дійсно не можу.
— Але що за поспіх? Незрозуміло… — в останньому слові холодне відчуження — от тепер це знову звичний Алекс. — Добре, а якщо я відповім «ні»?
Герман дещо здивовано підняв голову. Хоча хіба він очікував іншої реакції свого партнера? Пардон, старшого партнера.
Тепер між ними немов матеріалізувалася крижана стіна.
— Це нічого не змінить, я все одно піду. Мені потрібно місяць… чи два.
— Отже, ти в будь-якому разі збирався зробити по-своєму і тобі на все начхати — я правильно тебе зрозумів?
— Якщо питання тільки в цьому — так…
— Он як? — Алекс неприродно випрямився у своєму кріслі. — Ти далеко заходиш.
Тепер стіна відчуження перетворилася на цілий айсберг ворожості.
— А якщо… — почав було Алекс і запнувся. Мабуть, щось іще заважало переступити через багато років дружби.
Нарешті він вимовив, карбуючи кожне слово, немов випльовуючи свинцеві кулі:
— Якщо все-таки підеш… І без пояснень… — він зробив паузу, — утратиш свою частку в справі, зрозумів?
Ось воно: остаточний розрив, повний і безповоротний.
«Ну і прекрасно! Давно пора…» — Герман навіть відчув якесь полегшення. Мовчки встав і вийшов з кабінету, тихо причинивши за собою двері.
Мабуть, навіть занадто підкреслено.
Відвідувачів у барі було мало — тільки Герман і дві пари, що, очевидно, як і він, зумисне прийшли до початку тутешнього «часу пік».
Герман сидів у кутку зали, вдивляючись у наполовину спорожнілу пляшку французького коньяку. Бармен Павлик (чи Пол, як він відрекомендовувався новим відвідувачам) сьогодні був трохи здивований двома обставинами. По-перше, несподіваною появою постійного й дорогого клієнта (головне, щедрого практично завжди) у такий незвичний для нього час. По-друге, його (Германа) замовленням — ціла пляшка коньяку, — а він, як відомо, напій не з легких. Мабуть, у хлопця якась лажа, майнула думка в Пола. У чувака жорстокий депресняк.
Зовні так і виглядало: молода тридцятирічна людина, дещо не в гуморі, зробила замовлення й, сівши за найдальший столик, заглибилась у свої думки. Герман був схожий на одного з тих хлопців, що зазвичай одразу привертають увагу жінок. Риси обличчя мав майже правильні, однак із деякою недосконалістю, як недбалий мазок на полотні художника, що додає картині індивідуальності. Він був високий і трохи худорлявий (це той тип стрункості, коли зайві п’ять-шість кілограмів тільки зіпсували б враження); темно-зелені очі, на перший погляд (тільки на перший), різко контрастували зі шкірою обличчя, блідуватість якої підкреслювало тверде чорне волосся. Зрештою, зовнішність Германа не асоціювалася з крутими хлопцями з бойовиків чи героями любовних історій. Це був трохи інший тип чоловічої привабливості, призначений для жінки-домогосподарки, що мріє про «правильного» надійного чоловіка, з яким можна прожити до глибокої старості. Очевидно, це було ще однією рисою, яка проглядала зсередини і змушувала звертати численні погляди в бік Германа практично всіх жінок, що його оточували.