— Ви запізнилися на цілих десять хвилин, — дорікнула Марина, симпатичне карооке дівчисько, показуючи на годинник, — дівчинка Гери.
— Так, — кивнула друга, висока й худа, в окулярах із тонкою витонченою оправою. — Ми вже думали, що ви не прийдете, — по ідеї, дівчинка Алекса. Її звали Анжела.
— Його старий ледь усе не завалив, — Гера кивнув на Алекса. — Правда, Ал?
Той злегка почервонів і буркнув:
— Але ж не зірвалося…
— Дивіться, — сказав Алекс, показуючи на афішу, коли четвірка проходила повз кінотеатр «Львів», розташований у глибині парку.
На плакаті була зображена кошлата істота, в якій багата уява вгадувала людину, переодягнену в костюм горили. Однією рукою вона розмахувала над головою «усміхненою» головою від мавпячого костюма, яку тримала за волосся чи довгу шерсть (при цьому на її обличчі застигла перекошена гримаса жаху, чи нелюдської люті, що за задумом художника, напевно, мала означати радісну посмішку. Внизу великими літерами зазначалося: АДРІАНО ЧЕЛЕНТАНО У ФІЛЬМІ «ЧУДОВИСЬКО»!
— Наступний сеанс через годину, — констатував Алекс. Всі кивнули.
— Хлопці, а чому ви не в школі? — зненацька пролунало за їхніми спинами.
Усі четверо стрепенулися й оглянулися назад. Запитання вимовив чоловік років сорока, схожий на дрібного чиновника з державної контори. Непоказна дешева краватка, поношений піджак, шкіряна папка на документи.
— М-ми… — розгублено відкрив рота Алекс.
Анжела знайшлася швидше:
— Нам відмінили спарений урок, учитель захворів, — сказала вона, не мигнувши оком.
— Так? — засумнівався чоловік. — Ось як?
— Так, ось як! — зненацька випалив Гера. — І я думаю, що декого це взагалі не стосується. Ми ж не запитуємо, чому цей дехто не на роботі?
Усі здивовано витріщилися на нього.
— Зі своїм батьком ти теж так розмовляєш?
— Мені, слава богу, дістався нормальний батько, а не якийсь задрипаний виродок! Вали звідси, козел! — відкарбував кожне слово Гера.
Дівчата залилися фарбою, а зблідлий Алекс заплющив очі, уявляючи, як чоловік зараз накинеться на його друга з кулаками. Ще і йому може перепасти…
Але той лише оглянув четвірку сумним поглядом, потоптався на місці й пішов, не сказавши ні слова.
— Вали, недоумок! — голосно кинув йому в спину вже теж сміливий Алекс, що раптом відчув себе Голіафом серед сарани в потертих піджаках з папками для документів.
— Ти завжди такий… крутий? — запитала Марина, із замилуванням дивлячись на Геру.
— Ну… — зам’явся той, знітившись. — Просто щось найшло… — чомусь у цей момент йому згадалася зіниця діафрагми. Три роки тому, коли робив фотографію для портрета… щось ворухнулося в чорній бездонній глибині. Потім видіння зникло.
Четвірка друзів купила квитки, і в них залишалося ще близько години вільного часу. Вони прогулювались парком. Увагу привернув п’яний чоловік, що спочатку плентався біля них, а потім обігнав компанію і тепер петляв кроків за десять попереду. Він нарешті плюхнувся на лавку. Одягнений був у джинси і світлу сорочку, забруднені землею — наочна карта пройденого маршруту. Відкинувшись на спинку лавки, він п’яно посміхався якимось своїм думкам, карикатурно нагадуючи задоволеного життям мільйонера на відпочинку під пальмою. Між ногами на джинсах розпливлася темна мокра пляма.
— Штормить! — підморгнув він, помітивши компанію друзів.
— Та ж він… обдувся… — хіхікнула Анжела.
— Тихо… І не дивися на нього! — шикнула на неї Марина. — Я їх страшенно боюся, цих п’яних.
— Ей, молоді люди! — раптом почулося з боку лавки.
Вони зупинилися й повернули голови. Марина міцно стиснула руку Гери.
У п’яного в роті стирчала незапалена цигарка, і він ніяк не міг справитися з сірниками.
— Не допоможете? — він простягнув у їхню сторону сірники. Четвірка секунду-другу мовчала. Гера, нарешті, подався вперед.
— Звичайно, це ж елементарно.
— Не йди, — Марина спробувала його затримати. — Не треба, подивися, який він здоровенний. Як буйвол. Пішли, будь ласка.
— Нічого не трапиться, він просто не може запалити сірника, — безтурботно заперечив Гера.
— Тоді підемо всі, — запропонувала вона.
— О’кей, — кивнув Алекс, і вони попрямували до лавки.