Насправді Герман не вірив, що він помре. Це нагадувало спалах інтуїції, коли щось глибоко заховане всередині раптом ставить тебе перед фактом.
Він не помре — ось і все.
Герман подався в лікарню, щоб з’ясувати ім’я та адресу лікаря, що носив окуляри, як у генерала Піночета.
Кілька стандартних хитрощів — і здійснити задумане виявилося зовсім неважко.
Герман не знав, для чого він це робить. Але хтось усередині говорив безапеляційним тоном, що так треба.
Лікаря в окулярах звали Мирослав Маркевич.
Коли велике дзеркало у ванній продемонструвало Германові неймовірно розпухлу істоту, покриту темними плямами, — на його обличчі (на тому, що ним колись було) розповзлася широченна посмішка.
Розглядаючи себе, Герман уже знав, хто незабаром випробує сповна всю магію цієї чарівної посмішки — двоє Добрих Лікарів.
По-перше, той пацюк у затемнених окулярах; по-друге, той, хто робив йому переливання крові… Особливо той.
Перший виконував тільки роль компаса.
«Якщо збираєшся вижити, не допусти, щоб хоч хтось дізнався про твоє існування — про таке існування».
У звичайному житті вийти з дому здавалося просто і природно. Тепер це було неможливо й навіть небезпечно; квартира тепер була його Притулком, за межами якого з ним могло статися все що завгодно.
Тому, якщо він хоче вижити, мусить навчитися керувати цією неслухняною машиною — власним тілом, — приймаючи команди мозку, немов із пульта керування, розташованого на Місяці.
Але виникли й інші проблеми. Плоть, що роздулася, почала розкладатися: процес торкнувся, на щастя, тільки верхніх шарів, там, де шкірний покрив розійшовся, наче стара тканина. Як швидко й далеко це прогресуватиме, Герман міг лише гадати.
Далі. Він зовсім не уявляв, як і чим підтримувати свій організм. Ні води, ні їжі його тіло не приймало. І не потребувало.
І останнє: вже найближчим часом хто-небудь міг зацікавитися тривалою відсутністю Германа. З усіма наслідками, що звідси випливають.
Ліза, Алекс, Карина… Хто-небудь із сусідів? Та хто завгодно!
Існувала навіть гіпотетична ймовірність, що його могли випадково знайти. Наприклад, квартирний злодій. Чому б і ні? Навряд, чи така можливість була менш реальною, ніж те, що відбувалося з ним останнім часом. Квартирний злодій… Гм! Це, мабуть, було б навіть потішно. Ласкаво просимо…
«Коротше, я збираюся вижити… — вкотре нагадав собі Герман, — і протриматися якомога довше, у мене ще є певні справи…»
На тому боці Межі.
— Туп-туп!.. — уголос розсміялася істота, схожа на дивовижну надувну ляльку, виваляну у відходах бойні.
— Туп… ту-уп… — його голос потонув у тиші темних кімнат із щільно закритими шторами на вікнах — у просторому склепі з непотрібними зручностями, оточеному сотнею людських осель.
Першого дня Герман навчився ходити без опори. Предмети чимдалі рідше випадали з рук; найбільші труднощі виникали з легкими речами.
Він перекидав стільці, постійно чіплявся за що-небудь, разів двадцять падав сам. Залишалося тільки сподіватися, що сусіди не звернуть уваги на всі ці стуки-грюки. Прийшов час прикидатися, що хазяїн квартири в безстроковому від’їзді. З наступного дня він вирішив більше не включати світла.
Герман сидів спостерігаючи, як кімната поступово тоне в сутінках. М’язи й суглоби відзивалися тупим болем на кожен рух — результат його тренувань останні два дні.
Потім, завагавшись, він увімкнув телевізор, зменшивши звук «ящика» до мінімуму. Зображення на екрані неприємно здивувало розмитістю барв і контурів. Він натиснув на кнопку автонастроювання, але це нічого не змінило. Здавалося, екран видно через скляну призму, наповнену водою.
Герман раптом підскочив і кинувся у ванну, де безпечно можна було включати світло.
Тільки цього йому не вистачало: невже він утрачає зір!?.
Він уже позбувся двох відчуттів із п’яти. І чорт забирай! — тільки не втрата зору! Він просто не може після всього ще й осліпнути!..
Однак у ванні швидко з’ясувалося, що його зір у повному порядку.
Результат негативний.
Повернувшись у вітальню, Герман, не включаючи світла, почав шукати інструкцію до телевізора.
«Тебе не дивує, що ти зміг її відшукати практично в повній темряві, га?..»