Його зір мінявся…
«Ти за Межею — не забувай, тут усе можливо…»
Герман тільки заснув, як його розбудив наполегливий дзвінок у двері.
Він подивився на годинник: дванадцята ночі.
Що й кому може бути треба в такий час?..
Поки він думав, у двері подзвонили знов, іще наполегливіше.
Намагаючись не шуміти, Герман піднявся й обережно попрямував до дверей. По дорозі він зачепив ніжку стільця — той нахилився, але не впав, а тільки вдарив дерев’яною спинкою об край тумбочки, видавши глухий стукіт, що в тиші ночі пролунав занадто голосно. Герман подумки вилаявся.
Дзвінок пропищав утретє, коли він уже нахилявся до дверей, заглядаючи у вічко.
Ліза…
Якого чорта треба знову цій прилипливій суці?!
Герман здогадувався. Він спостерігав за нею через вічко, розраховуючи, що не дочекавшись відповіді, вона піде.
— Германе, відчиніть, я за вас хвилююся, — сказала вона досить голосно. — Відчиніть, я знаю, що ви удома… — звичайно, вона не могла не почути, як він зачепив стілець…
Його охопило почуття безпорадності: «Якщо я їй не відчиню, вона може…»
Немов підтверджуючи його думку, Ліза мовила:
— Я знаю, що вам недобре. Ви тоді виглядали просто жахливо, я боюся за вас.
Герман продовжував гарячково міркувати.
— Геро, це нерозумно. Відчиніть!
Його рука потягнулася до дверного замка.
— Відчиніть, бо я викличу… — вона не уточнила кого саме збирається викликати, але Герман не сумнівався, що погроза цілком може бути здійснена.
Він узявся за ручку. Бо якщо він не відчинить… Досить!
«Хіба ти не звернув уваги, що вже пізній час? Подумай і не будь ідіотом!..»
— Геро, принаймні, скажіть мені, з вами все гаразд? — схоже, вона таки не збиралася відмовлятися від своїх намірів.
Однак він продовжував мовчати, ледь стримуючи лють. Якщо ця ідіотка не вгамується, він буде змушений…
— Германе, якщо ви зараз же мені не відчините… — Ліза зробила паузу і продовжила вже більш упевнено: — Я подзвоню куди слід. Не змушуйте мене… — слова просочувалися крізь двері важкими пружними хвилями, як вирок із залу суду.
Герман стиснув міцніше засув замка — чорт із нею, якщо вона так на цьому наполягає!..
«І що далі? Подумай хоч трохи! Ти схожий на гумового монстра в натуральний ріст, накачаного за допомогою автомобільного насоса через дірку в тому місці, де в людини знаходиться анус. Коли вона тебе побачить…»
— Геро, я прошу вас востаннє!
А може, послати її через двері до всіх чортів чи ще далі, сказати…
— Усе, я іду, — Герман побачив через вічко, як вона відступила назад. — І ви…
Двері квартири відчинилися, рука міцно схопила Лізу, яка ще щось говорила, і втягнула в темний коридор. Двері з грюкотом захлопнулися…
Усе відбулося настільки швидко, що жінка договорила вже у квартирі Германа:
— …кликаю!.. О-оо!..
Вона вражено крутила в темряві головою.
— Геро?.. Що сталося? Чому… Господи, що тут за запах?!
Він більше не тримав її, але стояв прямо перед нею; лють усе сильніше накочувала на нього могутніми п’янкими хвилями.
Германові здавалося, що його хребет перетворився на розпечений стрижень, покритий товстою шкіркою космічно холодного льоду.
Ліза знайшла на стіні вмикач і включила світло…
Побачивши його, вона відкрила рот, щоб закричати, але шок не залишив їй навіть цієї можливості — Ліза тільки витріщилася на Германа. Її обличчя отримало той відтінок, який можна зустріти лише в стінах лікарняних кабінетів. Коли вона почала повільно осідати на підлогу, домашній халат розгорнувся, оголюючи груди — маленькі і мляві, як на картинах художників-абстракціоністів. Потім рот Лізи скривився вигнутою кінцями вниз лінією, і вона нарешті видавила:
— О Боже мій… Геро!?
Ще одна мить німого враженого погляду.
— Яким ви стали… Та ви просто моторошний ВИРОДОК! — вона навіть хіхікнула, а її неприродно бліді щоки залилися яскравим рум’янцем, немов хтось хляпнув червоною гуашшю на обличчя трупа.
Герман отетерів.
— ВИ-И-РО-ДОК!!! — Ліза стала реготати, качаючись по підлозі коридору. Вона раптом схопила Германа рукою за сучкуватий предмет, що колись був його пенісом. — А це ЩО?! Хіба це схоже на те, що я думала?! Це!.. — вона буквально захлиналася власним реготом.
Герман на крок відступив від Лізи, що звивалася по підлозі.
І з усієї сили вдарив кулаком по скривленому в істеричному реготі обличчі. Жінка відлетіла до стіни, грюкнувшись об неї потилицею. Сміх обірвався, але вона все ще схлипувала, дивлячись на Германа, й пускала закривавленим ротом із вибитими зубами червону піну.
— Виродок… — прошепотіла вона, ощирившись у потворній усмішці; до розпухлих губ прилипли дрібні осколки зубів, покалічені ясна здавалися глибокими озерцями, наповненими болотною чорною рідиною.
Герман ударив її знову, тепер ногою — голова Лізи відкинулася назад, удруге луснувшись потилицею в стіну, і схилилась на плече з навічно застиглою гримасою бридливості на обличчі. По стіні повільно стікали вниз клапті мозку.
Він знову перевів погляд на мертве обличчя.
«Ти ж убив її! Ти її прикінчив!..» — прокоментував голос у його голові.
Лють, що охопила Германа, вже відступала, як морська вода під час відливу, залишаючи на голому березі тьмяні водорості сумнівів і метушливо плазуючих крабів страху, що повернулися. Ліза продовжувала дивитися йому в очі із застиглою посмішкою.
«Не сумнівайся, Германе, ти вчинив правильно — вона сама нарвалася на неприємності… вона не залишила тобі вибору…» — знову озвався голос, що був схожий на його власний.
«Германе!.. — о, цього він упізнав одразу — друзяка Незалежний Експерт, що завжди говорить те, що бажаєш почути найменше. — Невже ти не бачиш, що перетворюєшся на чудовисько? Адже можна було хоча б спробувати з нею поговорити… Так, вона вчинила… Але знаєш, що найгірше? Те, що ти заздалегідь усе вирішив, іще до того, як відчинив їй двері… ти збирався саме так вирішити цю проблему. Зізнайся, ти хотів убити її. Хіба ні?»
Ти можеш розпинатися, скільки тобі завгодно, друзяко, — думкою відповів Експерту Герман, — але щодо цього — в мене своя думка. Він розглядав, як вказівний палець Лізи шкребе довгим наманікюреним нігтем по підлозі поруч із його ногою.
Ще до того, як Ліза вчепилася кривавими останками передніх зубів у його щиколотку, Герман остаточно переконався, що це все — просто сон…