І з усієї сили вдарив кулаком по скривленому в істеричному реготі обличчі. Жінка відлетіла до стіни, грюкнувшись об неї потилицею. Сміх обірвався, але вона все ще схлипувала, дивлячись на Германа, й пускала закривавленим ротом із вибитими зубами червону піну.
— Виродок… — прошепотіла вона, ощирившись у потворній усмішці; до розпухлих губ прилипли дрібні осколки зубів, покалічені ясна здавалися глибокими озерцями, наповненими болотною чорною рідиною.
Герман ударив її знову, тепер ногою — голова Лізи відкинулася назад, удруге луснувшись потилицею в стіну, і схилилась на плече з навічно застиглою гримасою бридливості на обличчі. По стіні повільно стікали вниз клапті мозку.
Він знову перевів погляд на мертве обличчя.
«Ти ж убив її! Ти її прикінчив!..» — прокоментував голос у його голові.
Лють, що охопила Германа, вже відступала, як морська вода під час відливу, залишаючи на голому березі тьмяні водорості сумнівів і метушливо плазуючих крабів страху, що повернулися. Ліза продовжувала дивитися йому в очі із застиглою посмішкою.
«Не сумнівайся, Германе, ти вчинив правильно — вона сама нарвалася на неприємності… вона не залишила тобі вибору…» — знову озвався голос, що був схожий на його власний.
«Германе!.. — о, цього він упізнав одразу — друзяка Незалежний Експерт, що завжди говорить те, що бажаєш почути найменше. — Невже ти не бачиш, що перетворюєшся на чудовисько? Адже можна було хоча б спробувати з нею поговорити… Так, вона вчинила… Але знаєш, що найгірше? Те, що ти заздалегідь усе вирішив, іще до того, як відчинив їй двері… ти збирався саме так вирішити цю проблему. Зізнайся, ти хотів убити її. Хіба ні?»
Ти можеш розпинатися, скільки тобі завгодно, друзяко, — думкою відповів Експерту Герман, — але щодо цього — в мене своя думка. Він розглядав, як вказівний палець Лізи шкребе довгим наманікюреним нігтем по підлозі поруч із його ногою.
Ще до того, як Ліза вчепилася кривавими останками передніх зубів у його щиколотку, Герман остаточно переконався, що це все — просто сон…
Тієї ж миті все зникло — коридор, мертва Ліза. Замість цього — порожня темрява. Герман зрозумів, що тепер просто лежить із заплющеними очима.
«Так, це був сон… Але… якби справа торкнулася реальних подій… Сон тільки змоделював ситуацію, яка могла б статися. Ти мусиш визнати, що ВІН торкнувся уже не тільки твого тіла… Германе, ще трохи — і це будеш уже не ти…»
Завдяки тренуванням Германові справді вдалося досягнути прогресу (хоча до колишньої спритності й координації, звичайно, було дуже далеко). Зате тепер він міг пройтися по квартирі, ні разу не спіткнувшись і не зачепивши чого-небудь. Крім того, він навчився ходити тихо, майже безшумно, що спочатку здавалося вже зовсім неможливим.
Наприкінці того ж дня, уперше з моменту переступлений Межі, Герман зважився залишити свій Притулок.
Вечір двадцять другого вересня видався вітряним і дощовим; сірі хмари суцільним фронтом затягнули небо, немов брудне гігантське покривало, напнуте над містом, — стемніло за лічені хвилини.
Герман приблизно за сорок хвилин добрався пішки до будинку, де жив Мирослав Маркевич.
Цей важкий шлях Герман завдяки чи то щасливому випадку, чи то власній обережності пройшов без пригод і близько половини на десяту вже опинився в потрібному під’їзді.
У нього не було продуманого плану дій, він швидше покладався на випадок. Основне, щоб отримана ним адреса виявилася правильною, а далі… Ім’я і координати Доброго Лікаря, що робив переливання крові того нещасливого березневого дня 1998 року, — ось що йому було потрібно від Маркевича.
Він зайшов у під’їзд і, не поспішаючи, наблизився до дверей із табличкою номер один.
Чутливий слух Германа не вловив за дверима квартири ніякого поруху. «Чи є в нього дружина? — подумав Герман. — Чи була на пальці лікаря обручка?» Але пам’ять мовчала.
З’ясувавши, що в квартирі нікого немає, Герман озирнувся і його погляд упав на ще одні двері, — очевидно, там має бути якась комірчина. Він згадав звичку деяких людей зберігати дублікат ключа від приміщень такого призначення в якому-небудь потаємному, але легко доступному місці.
Схованка була елементарна — під килимком перед дверима.
Правда, коли ключ занадто туго ввійшов у замок, Герман дещо засумнівався, але через секунду двері відчинилися.