Він майже почув, як маленький Гера задоволено хмикнув.
«Мах на мах — іде?»
— Не зрозумів. Що це має означати?
«Уже забув? — у голосі Гери пролунали і презирство, і поблажливість водночас. — Обмін, значить. Колись так говорили».
Герман беззвучно розсміявся.
Так, дійсно. Він забув.
— Ну, і?..
«У мене є дещо для тебе. Ти одержуєш своє, ну, а я…»
— Конкретніше! — напружився Герман. — Що ти приховав?
Хлопчисько хіхікнув і якийсь час очікувально дивився на Германа, немов навмисно (утім, ще й як навмисно! — в цьому можна було не сумніватися) грав на його нервах.
«Деякі відповіді, — нарешті сказав він. — Відповіді на два запитання. Якщо вони, звичайно, тебе ще цікавлять».
Маленький виродок над ним ще і знущається?!
— Лише на два? У мене їх багато. Занадто багато для тебе, — відповів Герман.
«На два головні».
— Сумніваюся, дуже сумніваюся.
«Спробуй».
Ось так, маленький гівнюк, уже краще.
— Ну, викладай.
«Відповіді на „КОЛИ“ і „ЯК“.»
Розмова ставала серйознішою.
Герман задумався.
З відповіддю на КОЛИ поки що можна було й почекати.
— Мене цікавить — ЯК? — він уважно подивився на Геру.
«Мах на мах — не забудь!»
— Хлопче, ти починаєш мене діставати.
«Добре, — голос підлітка ледь помітно змінився. — Згадай: ПІВТОРА РОКУ ТОМУ».
Герман тупо продовжував дивитися на Геру.
— І це ВСЕ? — видихнув він розчаровано. Давненько він не почував себе таким дурнем, мабуть, відтоді, як зазнав фіаско в ліжку з повією близько року тому.
Маленький виродок його просто дражнив!
Герман намагався зосередитися на своїх фінансових справах, що виражалося в перекладанні з місця на місце бланків рахунків, якихось документів і кредитних карток. При цьому його думки витали десь дуже далеко.
У минулому.
Ніяких особливо пам’ятних подій тоді не відбулося. Чому саме півтора року? Може, хлопчисько дійсно його тільки дражнив?
Але десь у глибині свідомості він знав, що це не так.
Щось було.
Він склав кредитні картки в одну стопку й машинально перетасував, немов колоду карт.
Він намагався хоч за що-небудь зачепитися.
(півтора року)
Він повинен їх воскресити. За деяких обставин подібне заняття перетворюється на катування і здатне звести з розуму.
(півтора року)
Що це було?
«Послухай, усе це дурна затія, — він без зусиль упізнав голос. — Що зміниться, якщо ти навіть згадаєш? У тобі сидить бомба з найхитрішим детонатором у світі. І ніякі спогади не зможуть його вирубати, ти це прекрасно знаєш».
Так, мабуть, це так. Але я знаю також і те, друже, що коли не зумію відшукати відповіді на ЦІ запитання, вони переслідуватимуть мене до самого моргу тієї лікарні, де я вріжу дуба на останній стадії хвороби, коли моє волосся навколо ліжка збиратиме прибиральниця, а все інше перетвориться на гнилі мощі, обтягнуті прозорою шкірою. Тому йди до дідька зі своєю раціональною логікою.
Отже, що могло статися півтора року тому?
Фактично те саме, що завжди: робота, робота, робота… Зрідка — відрядження в інші міста (власне, все та ж робота). Ще рідше — вечірки, які Герман завжди ненавидів, причому все сильніше. Одне тільки нагадування про захід, що наближається, викликало в нього бридкі відчуття. Дивно, як він узагалі став процвітаючим бізнесменом із таким підходом до життя. Імовірно, тут була заслуга не його, а Алекса, треба віддати тому належне. Відвідував же Герман вечірки переважно для того, щоб уникнути здивованих поглядів колег і повчальних балачок шефа.
Ось, мабуть, і все, що він міг згадати.
І ще операція на апендицит, яка ледь не забила цвяхи в його труну.
Рівно півтора року тому.
Приступ схопив іще в київському аеропорту перед вильотом додому, у Львів. Коли оголосили шестигодинну затримку рейсу, Герман купив в аптечному кіоску упаковку анальгіну, прийняв одразу три штуки й повернувся в зал очікування, де, скорчившись у кріслі, відсидів усі шість годин. До того моменту від цілої упаковки анальгіну залишилася одна таблетка, що тріснула майже навпіл і нагадувала два молочні зуби. Кіоск був уже зачинений. А потім бадьорий голос диспетчера потішив пасажирів, що летіли з Германом одним рейсом, оголосивши про додаткову тригодинну затримку. Герман відчував, що в нього починається жар. Моментами він майже нічого не бачив, тільки знав, що йому стає все гірше. Він практично не пам’ятав як опинився в літаку. Але «швидка» відвезла його вже з дому тільки наприкінці наступного дня. Отямившись після операції, Герман зі слів чергового лікаря довідався, що жити йому залишалося лічені хвилини, — поширювалося запалення. Його ледь устигли врятувати.