— Зараз не прийомний час. Кого вам треба?
— Чергового лікаря, — відповів Герман. — Чи когось із…
— Не знаю. Не знаю, де він, — вона категорично захитала головою. — Приходьте іншого разу.
«Шуруй звідси, мені й без тебе тут клопоту досить!»
Ззаду почулися кроки. Герман і медсестра одночасно повернули голови.
У відділення зайшов чоловік у білому халаті.
(добрий лікар)
Навіть здалеку легко було визначити, що він не належить до нижчого медперсоналу. Він прямував у їхню сторону. Його Герман не пам’ятав.
— Ось він, черговий лікар, — сказала сестра й, залишивши Германа, подалася разом із крапельницею у своїх справах. Ніжка штатива чіплялася за лінолеум і наче видавала шипіння роздратованої змії.
Герман зробив кілька кроків назустріч лікарю.
— А в чому, власне, річ? — насторожено відреагував той.
Герман не був схожий на хворого, що затримався у відділенні довше, ніж інші, й не змився додому з усіма ходячими пацієнтами.
— Я вас слухаю, — лікар був уже помітно сивуватий чоловік років за п’ятдесят, повненький, в окулярах з димчастими стеклами, майже такими, як у генерала Піночета, й точно такими, як в іншого генерала — поляка Ярузельського.
— Півтора року тому, — почав було Герман, дивлячись на своє подвійне віддзеркалення в затемнених окулярах, — мене доставили в це відділення з гострим апендицитом…
— Перитоніт, — машинально відзначив лікар.
— …і прооперували. Мені необхідно з’ясувати деякі деталі.
— Угу… — похитав головою лікар.
— Потрібно переглянути архівні дані, — пояснив Герман.
— Угу, — знову хитнув головою лікар. — Нічим не можу допомогти — він розвів руками, наочно демонструючи свою безпорадність. — Ключі від архіву в старшої медсестри на загальній в’язці. А вона буде аж у понеділок. Вибачте, молодий чоловіче.
«Аякже, на загальній в’язці, козел».
Схожу тактику Герман добре знав.
Коли лікар уже збирався зробити недвозначний жест, що означав «усі запитання на сьогодні вичерпані, чи не пора вам, молодий чоловіче додому; приходьте в понеділок, а ще краще — ніколи…», Герман вклав у лапу лікарю десятидоларову купюру.
— Я хотів би з’ясувати деякі деталі без зайвих затримок. Ви мене розумієте?
Цього разу лікар виявив до Германа більш жвавий інтерес.
Тепер він його прекрасно розумів.
— Хвилинку, — він засунув гроші до кишені халата. — Я гляну…
Черговий лікар пройшов коридором, відчинив ключем двері з написом «ОРДИНАТОРСЬКА» і щез за ними.
— Вам пощастило, молодий чоловіче, — заявив він, повернувшись через хвилину. — Ключі виявилися на столі.
Потім бадьоро повів Германа в архів.
«Звичайно, вони виявилися на столі».
Це був малюсінький архів, меншого Германові не доводилося бачити: здавалося, тут ніде одночасно розвернутися навіть двом павукам, що прилипли до стелі біля плафона, всередині якого ледь світила тьмяна сорокаватна лампочка. По суті, це була просто маленька комірчина, в яку якомусь розумнику спало на думку засунути стелаж, забити його під саму зав’язку картонними папками, а потім цей розсадник клопів гордо назвати архівом.
— Півтора року тому? Отже… березень або квітень, — пробубнів лікар, риючись у якихось курних папках із таким виразом обличчя, який чітко говорив: «Бачиш, як я маю бруднити свій білий халат за твої нещасні десять баксів?!»
— Як ваше прізвище?
Герман назвав.
Лікар, важко сопучи (ймовірно, через пил), копався хвилин десять, вдивляючись у кожну відібрану ним папку й у кожну сторінку відібраної папки, аж у Германа виникла весела підозра, що той розучився читати й намагається відшукати знайомі літери.
— Є… — нарешті задоволено крекнув лікар і розправив вільною рукою загнутий куточок сторінки. — Ось і ваша стаціонарна картка.
Герман мимоволі напружився.
Зараз він дізнається… Зараз він дізнається… ЗАРАЗ…
На чолі виступив холодний піт, сорочка теж моментально змокріла.