— Так, подивимося… — говорив лікар; у лінзах його темних окулярів Герман бачив значки слів, що підстрибували, перевернуті догори ногами.
— Ось… Діагноз… Гострий перитоніт… Прооперовано… Оперував… Угу… Стан задовільний… Ага, — ось як! Наступного дня — погіршення… Аналізи… — бурмотав лікар. — Переливання крові в обсязі…
— А що саме вас цікавить? — він підняв очі на Германа.
— Нічого… Я вже з’ясував, — глухо мовив Герман і без церемоній розвернувся.
Елементарно.
Він вийшов зі старого лікарняного корпусу, ще польського будівництва, й, завмерши на мить, зробив ковток вогкого повітря; це був запах довгих дощів — трошечки сумний, як прощальні парфуми літа, що відходить. Небо над головою було ще чистим, але Герман відчував, що за найдальшими дахами будинків уже гуртуються сірі хмари, як вони валують, збираючись у гігантський мокрий кулак.
Машина чекала Германа на стоянці, за три квартали вниз дорогою. Він попрямував до огорожі лікарняного двору повз два хирляві клени, на яких химерна рання осінь уже подекуди торкнула листя червоно-жовтою фарбою, наче повз них перед цим пройшовся неохайний художник.
«Елементарно — ось ЯК».
— Твоя правда, хлопче, вони влили мені заражену кров.
«Елементарно, так?» — поблажливо усміхнувся Гера.
Отже, саме так усе й було: того дня він часто непритомнів через лихоманку, і всі події першого (й частково другого) дня сховалися за каламутною завісою марень, жару й болю. Він не пам’ятав про переливання, і це було елементарно. Мабуть, пізніше повідомити йому про це або не вважали за потрібне, або — просто забули.
Добрі лікарі…
Герман витягнув із шафи велику спортивну сумку — старого мандрівника, — яка вже багато років, покриваючись пилом, чекала свого часу. Він поставив її на підлогу, верх трохи прогнувся, і, здавалося, темно-синя сумка посміхалася відкритою блискавкою на бічній кишені, як забутий друг, про якого нарешті згадали: «Як у старі добрі часи, Геро?»
Він почав складати речі. Що йому може знадобитися? Тільки найнеобхідніше: пара змінної білизни, светр, спортивна куртка на випадок ранніх холодів, цигарки, та одноденний запас їжі — кілька бутербродів, термос із гарячою кавою, три банки консервів і все… Сумка вийшла легкою, трохи більше трьох кілограмів — якраз.
Нарешті він випрямився й поплентався у вітальню.
Акуратно розподілив по кишенях усю готівку, що була в домі, а кредитні картки й особливо важливі документи, які лежали на столі в його кабінеті, сховав у плоскому сейфі-тайнику, під дном масивного акваріума, що займав майже чверть стіни. Риби здивовано дивилися крізь товсте скло на незбагненну для них процедуру, що наповнювала шумом їхній мініатюрний світ і чомусь не посилала очікуваного корму.
Герман настроїв таймер автоматичної годівнички й вибив пальцями по склу короткий дріб — охороняйте! Мобільний телефон залишив на підставці. Потім вийшов у коридор, закинув на плече сумку, яка по-дружньому ляснула його по спині й попрямував до дверей.
«А як же Я?! — обурено вигукнув маленький Гера. — Мах на мах — ти ж ОБІЦЯВ!»
Герман вернувся до портрета й навіщось повернув його обличчям до стіни.
Від стуку дверей портрет злегка колихнувся.
Здавалося, що він знав ДЕЩО.
Розділ 2
Гера (1)
На дверях із тонкою тріщиною у склі погойдувалося зображення ведмедика — талісмана московської Олімпіади. Однією лапою він притримував аматорський фотоапарат, схожий на «Смену», що висів на шиї, іншою — запрошував перехожих відвідати фотосалон.
З відчиненого поверхом вище вікна доносилася весела пісенька «Смоукі» про гарну дівчину Алісу. Дванадцятирічний хлопчак, що стояв під дверима салону, в такт музиці вистукував взуттям об тротуар. Духота була нестерпна. Пекучі сонячні промені нагрівали асфальт дороги, що вже аж розм’як.
Хлопчак ховався в тонкій смужці тіні й часто поглядав на двері фотосалону; вони час від часу поскрипували, випускаючи відвідувачів, але щоразу хлопчак розчаровано кривився. Він уже чекав друга добрих півгодини й ніяк не міг зрозуміти, чим викликана ця дивна затримка — невже, щоб зробити фотографію, потрібно стільки часу?
Двері тонко скрипнули на іржавих навісах, хлопчак обернувся — і знову досада. Його терпіння луснуло: якщо його друг зараз не вийде — то він сам подасться туди й дізнається, нарешті, що там діється.
Узагалі-то, він давно вже це зробив би, але боявся неприємностей, які може потягнути за собою такий крок. У травні він ледь не розніс м’ячем скло на дверях цього фотосалону. На щастя, скло не розбилося, а лише тріснуло, та через три секунди із салону вискочив злющий фотограф, від якого він ледь утік.