Косий раптом хрюкнув, проковтнувши смішок:
— Точно, лялька… Уявляю, як цяця-хлопчик Гера з нею розважається! — спробував жартувати він.
Ніхто не відреагував.
— До сьогодні я думав, що він просто педик, — продовжив Косий. — А виявляється, справжній збоченець. Ні, ви тільки гляньте на це! Можу посперечатися, що в цього опудала є навіть спеціальна дірка в задниці!
Хтось пирснув, але смішок пролунав вимушено, наче лемент умираючого птаха. Незважаючи на ту абракадабру, яку городив Косий, Головний зловив себе на тому, що розглядає моторошну фігуру з надією знайти натяк на правильність його слів.
— Але навіть якщо в Германа й були приховані від усіх сексуальні збочення, типу некрофілії, — відзначив Головний із відразою та зростаючим занепокоєнням, — цю штуку навряд чи можна було придбати в секс-шопі. Вона, швидше, була справжньою мумією когось, дуже схожого на людину (але, Господи… звідки?!), й дуже сумнівно, щоб її виготовили із пластику. Однак торкнутися, щоб переконатися, особливого бажання в нього не виникало. «Лялька» здавалася не просто моторошною — вона здавалася живою… і в Головного, що стояв до цього найближче, виникло враження, наче воно прислухається до того, що діється.
«Що це за дивний кислуватий запах? Коли він з’явився? Спочатку, здається…»
— Досить! Надивилися… — Головний повернувся до інших.
«Просто купка переляканих людей… Що ж це за кислуватий запах? ЗАБУДЬ! — скоро все закінчиться!»
— Пора починати, — він попрямував до дверей.
Всі тільки цього й чекали — повторювати не довелося. Виходячи останнім зі спальні, Головний побачив на стіні шкільний портрет Германа. У ньому теж було щось не так.
«Краще скажи, що тут так? Ця квартира наче переповнена примарами…»
Зайшовши на кухню, він відчув себе значно краще.
— Дивіться, — Головний поставив на порожній кухонний стіл десятилітрову пластикову каністру з бензином, витяг із бічної кишені піджака целофановий пакетик з чотирма одноразовими блюдцями, свічки й почав пояснювати.
Усе виглядало надзвичайно просто: по центрі блюдця потрібно було встановити свічку, після чого наповнити його бензином, підпалити свічку й поруч поставити пластикову каністру. І більше нічого, бо далі…
Коли свічка догоряла до певного рівня, бензин у блюдці загорався, розплавляв його краї і розтікався навколо вогненною калюжею, що, у свою чергу, захоплювала каністру, наповнену бензином. Дуже скоро все навколо перетворювалося на некероване пекло. Запальна бомба сповільненої дії — проста й ефективна. І майже ніяких слідів. Отже, якщо хтось випадково й помітив чи навіть запам’ятав незнайомих людей, що заходили ввечері в під’їзд, ніхто не зіставив би їх появи з пожежею, що охопить квартиру Германа аж над ранок.
Одну «бомбу» треба було встановити на кухні, інші три — по всій квартирі, тобто, по одній у трьох із п’яти кімнат, зазначених Алексом, який добре знав планування квартири Германа.
Якщо десь «детонатор» із якої-небудь причини не спрацює, «бомба» розхлюпається в інших місцях.
— Ось так, — закінчив свої пояснення Головний, бажаючи якнайшвидше взятися до справи і спалити це диявольське гніздо. — Просто, як усе геніальне. Запитання?
Запитань не було.
Лише Сивий, нарешті, мовив уголос те, що вже давно крутилося в усіх на думці:
— Давайте пошвидше. Мені дуже не подобається ця квартира… тут, як у будинку з вампірами.
— Навіть гірше, — кивнув Боксер без тіні посмішки. — Тут…
Раптовий грюкіт змусив усіх чотирьох підстрибнути…
— Чорт!.. — Головний із зеленілим обличчям виглянув із кухні в коридор. Здається, звук донісся саме звідти.
Вхідні двері були трохи прочинені.
— Хто заходив останнім? — Головний обернувся до трійки.
— Я… — насторожено відповів Косий. Його голос зірвався.
— А замок?
— О!.. — Косий схопився за голову, але відразу полегшено зітхнув: — Протяг… я просто забув… я…
— Заткнись! — кинув Головний. — Ти ледве не підставив нас, мудак! Такого недоумка, як ти, треба було залишити в машині. Від тебе й так ніякої користі. Врахуй, Алекс обов’язково про це дізнається. А тепер — марш закривати двері!