…він потрібний…
…у Притулок…
Спочатку він спробував нести тіло на руках. Але для нього, вкрай виснаженого, це було непосильною задачею — з таким самим успіхом він міг пробувати підняти власну тінь.
Після хвилини вагань він підняв верхню частину тулуба й, захопивши голову руками, потягнув…
Шлях від кущів до будинку був важким і повільним. Сантиметр за сантиметром він тягнув тіло спочатку по мокрій землі, покритій тьмяною осінньою травою, потім по асфальтованій дорозі. Він рухався один-два метри, кілька секунд відпочивав і знову продовжував повзти, з усіх сил упираючись у землю. Найважче було перебратись через бордюр тротуару перед під’їздом.
Досягши, нарешті, під’їзду, він сів на поріг біля входу, щоб перепочити. Його зовсім не тривожила думка, що їх може хтось побачити. Утім, думки в нього взагалі були відсутні. Була тільки мета — досягти Притулку.
Велика частина шляху вже була позаду, але починалося найважче — підйом сходами.
Це забрало майже чверть години й весь убогий залишок його сил.
Зупинившись перед дверима Притулку, бомж, не задумуючись, повернув ручку й відкрив їх, так, немов знав, що двері на замок не зачинені. Він просто рухався до мети, як сновида.
Коли він зі своєю ношею був уже в квартирі, протяг закрив із грюкотом вхідні двері, мов невидимий воротар Притулку. Доволікши тіло до вітальні, бомж звалився просто на підлогу поруч із ним.
Він дійшов до мети…
22 жовтня, 03:31
Ігор змусив себе розплющити очі. Здавалося, наче повіки склеєні: тільки не клеєм, а запеченою кров’ю. Він побачив лікаря, який схилився над ним і оглядав його голову. Помітивши, що Ігор отямився, лікар зробив заспокійливий жест, щоб він не рухався. Ігор кивнув у відповідь.
Біль у правій передній частині голови був дуже сильним. Він скосив убік очі і зрозумів, що досі перебуває у тій же незнайомій квартирі, тільки вже в коридорі, де знепритомнів. За спиною лікаря «швидкої допомоги» двоє санітарів із мовчазною недбалістю готували носилки.
Поки лікар обробляв на його голові рану, Ігор намагався згадати, як він опинився попереднього разу в цій квартирі, бо зовсім не розумів, де перебуває.
Він лежав на підлозі, і перед ним із якоїсь полірованої поверхні відбивалося незнайоме бородате обличчя з довгим заплутаним волоссям, що спадало на очі… Він ледь упізнав себе. Ігор почувався так, ніби не лише довго голодував, а й багато днів підряд займався каторжною роботою. Усе тіло нило, змучений шлунок відгукувався гострим болем, наче там улаштувало гніздо сімейство ненажерливих паразитів.
Він побачив, що перебуває у великій мебльованій кімнаті. Машинально Ігор відзначив сильний запах бензину, змішаний із чимось кислувато-кислувато-кислувато-різким.
Він був настільки розгублений, що не одразу помітив іще дещо. За півметра від себе. Щось, схоже на мумію. І на якусь мить йому навіть згадалося…
Але запаморочення змусило його знову притулитися до підлоги, і те, що було вже готове вирватися зі схованок пам’яті, зникло.
Він пролежав невизначений час, коли раптом до його затуманеної свідомості дійшло, що мумія ворушиться…
Її рухи нагадували конвульсії.
Він збирався підвестися на ноги, бо інакше йому довелося б буквально перелазити через цю моторошну істоту, що смикалася. І тоді очі мумії відкрилися. Кілька митей вони дивилися один на одного… а потім висушена тварина спробувала його схопити. Він міг заприсягтися чим завгодно — вона хотіла вбити його!
Але, схоже, вона помирала. Тому що рука, схожа на гілку засохлого дерева, промахнувшись, майнула біля його голови і здерла шкіру від середини чола до правого вуха. Немов по його черепі пройшовся напилок. Від шоку він майже не почував болю. Це навіть додало сили: Ігор підхопився одним ривком на ноги й перестрибнув через тварину.
Кров залила праве око й половину обличчя, але, здавалося, його мозок запрацював у кілька разів швидше. Він миттєво зорієнтувався, в якому напрямку потрібно рухатися, відзначив кожну необхідну для відступу деталь і навіть устиг прикинути довжину телефонного шнура, який захопив по дорозі. Потім Ігор вискочив із кімнати й захлопнув за собою двері, опинившись у коридорі.
Там він знову сів на підлогу — голова несамовито крутилася, — й підпер спиною двері вітальні. На щастя, вони відчинялися назовні. Це давало більше шансів їх утримати в разі потреби. Телефон він поставив собі на коліна; тепер треба було набрати номер — дуже простий, лише з двох цифр. Якби він спробував знову встати на ноги, щоб утекти з квартири, то просто знепритомнів би.