Розділ 4. Визнання гріхів
“Хто приховує гріхи свої, той успіху не має, а хто визнав їх і залишає, той буде помилуваний” (Приповісті 28:13).
Милість Божа! За яких простих, справедливих і розумних умов вона може бути отримана! Господь не вимагає, щоб ми виснажували себе для того, аби отримати прощення гріхів. Немає потреби здійснювати довгі та виснажливі паломництва в далекі країни, мучити своє тіло, аби заслужити милість Всевишнього і спокутувати гріхи, бо хто визнає і залишає свої гріхи, той буде помилуваний.
Апостол сказав: “Признавайтесь один одному в провинах і моліться один за одного, щоб вам зцілитися” (Якова 5:16).
Зізнавайтесь у своїх гріхах перед Богом, оскільки лише Він може їх простити, а в своїх провинах — один перед одним. Якщо ви образили свого друга чи ближнього, то повинні визнати перед ним власну провину, а його обов'язок — охоче простити вам. Потім просіть прощення у Бога, тому що ображений вами брат є дитиною Божою; завдаючи йому болю, ви робите гріх проти його Творця і Відкупителя. Розкажіть про свою провину єдиному правдивому Посереднику — нашому великому Первосвященику, “випробуваному в усьому, подібно до нас, окрім гріха, Який співчуває слабостям нашим” (Євреям 4:15). Він може очистити вас від будь-якої плями гріха.
Люди, які не упокорили себе перед Богом і не визнали власних провин, не виконали головної умови, за якої Бог може їх прийняти. Якщо ви не пережили такого покаяння, про яке потім не доводиться жалкувати, якщо ви у справжній покорі душі, зі скрушеним серцем не визнали власних гріхів і не зненавиділи своїх переступів, то ви ще по-справжньому не шукали прощення гріхів. Не зробивши цього, ви не можете знайти мир у Господеві.
Наші гріхи залишаються непрощеними лише з однієї причини: ми не бажаємо упокорити своє серце і виконати умови, викладені у Слові Божому. Щодо цього нам дані чіткі й конкретні настанови. Визнання гріхів — прилюдно чи на самоті з Богом — повинно бути ширим. Примушення тут недопустиме, так само як і легковажне, необдумане зізнання у своїй провині. Не можна наполягати на сповіді, якщо людина не усвідомила огидності гріха. Тільки те визнання гріхів, яке виходить з глибини серця, може бути прийняте милосердним і співчутливим Богом. Псалмист сказав: “Господь близько до тих, в кого серце скрушене, і впокорених духом спасає” (Псалми 33:19).
Правдиве визнання свого гріха завжди конкретне та визначене. Одні гріхи можуть бути відкриті тільки перед Богом, інші повинні бути визнані перед людьми, котрі через них постраждали. Гріхи, вчинені прилюдно, повинні визнаватися таким самим чином. Справжнє визнання гріха має бути конкретним по суті; ви повинні визнати кожний гріх, вчинений вами.
За часів Самуїла ізраїльський народ відійшов від Бога. Євреям довелося страждати від наслідків своїх гріхів; вони втратили віру в Бога і розуміння того, що Його премудрість та сила керують ними. Вони втратили віру в Його здатність захистити Свою справу. Євреї відвернулися від Володаря Всесвіту і забажали такого ж державного устрою, як у сусідніх народів. Щоб віднайти мир, вони ясно і чітко визнали свою провину: “Понад усі наші гріхи додали ми ще й оце зло, що жадали для себе царя” (1 Самуїлова 12:19). Отже, вони повинні були визнати саме той гріх, до розуміння якого дійшли, відчуваючи докори сумління. Невдячність пригнічувала їхні душі та розділяла з Богом.
Бог не прийме визнання гріхів без щирого покаяння і виправлення. У житті повинні відбутися радикальні зрушення: все, що ображає Бога, слід усунути. Таким є наслідок щирого покаяння у гріху. Нам ясно сказано, що ми повинні зробити зі свого боку: “Умийтесь, очистьте себе! Відкиньте зло ваших вчинків з-перед очей Моїх, перестаньте чинити лихе. Навчіться чинити добро, правосуддя жадайте, захищайте пригнобленого, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь” (Ісаї 1:16—17). “Якщо заставу поверне несправедливий, грабунок відшкодує, ходитиме уставами життя, щоб не чинити кривди, то конче буде він жити, не помре!” (Єзекіїля 33:15). Апостол Павло так писав про плоди справжнього покаяння: “Саме це, що ви засмутились ради Бога, глядіть, яку щирість це викликало у вас, які перепрошування, яке обурення на винуватого, який страх, яке бажання, яку ревність, яке покарання, готовність віддати кожному належне! В усьому ви показали себе чистими в цій справі” (2 Коринтянам 7:11).
Коли гріх послаблює моральну чутливість, грішник не помічає недоліків у своєму характері і не розуміє потворності власних учинків. Якщо він не підкориться дії Святого Духа, Який переконує Його у гріху, то не усвідомить до кінця свого становища. Тоді визнання гріхів не буде щирим і серйозним. Визнаючи провину, він кожного разу шукатиме виправдання, посилаючись на те, що якби не обставини, він не зробив би вчинку, за який йому докоряють. Коли Адам і Єва скуштували заборонений плід, їх охопило почуття сорому й страху. Спочатку вони думали тільки про те, як виправдати свій гріх, щоб уникнути жахливого смертного вироку. Господь запитав їх про вчинений гріх, і Адам відповів Йому, складаючи вину частково на Бога, частково на свою подругу: “Жінка, котру Ти дав мені, вона дала мені від плоду і я їв”. Жінка звинуватила змія: “Змій спокусив мене, і я з'їла” (Буття 3:12—13).
Навіщо Ти створив змія? Навіщо Ти дозволив йому ввійти до Едему? Саме це Єва мала на увазі, коли виправдовувала свій гріх, покладаючи таким чином на Бога відповідальність за його скоєння. Дух самовиправдання вперше виник у батька всякої неправди і досі виявляє себе в усіх синах та дочках Адама. Подібне визнання не походить від Святого Духа і не може бути прийняте Богом. Людина, яка дійсно кається, приймає на себе відповідальність за вчинений гріх, визнаючи власну провину без лукавства.
Подібно до нещасного митаря, котрий не смів навіть підвести очей до неба, він благатиме: “Боже, будь милостивий до мене, грішного!” Той, хто визнає свої провини, буде виправданий, бо Ісус Своєю кров'ю заступається за кожну душу, яка кається. У Слові Божому наведені приклади справжнього упокорення і покаяння. Біблія розповідає про людей, які визнавали свій гріх і не шукали вибачення чи виправдання його. Апостол Павло не приховував свого гріха. Він виставляє його у найнепривабливішому світлі, не роблячи спроби зменшити провину: “Багато святих замкнув у в'язниці, одержавши владу від первосвящеників; і коли їх убивали, я подавав на те голос. І по всіх синагогах я багаторазово мучив їх, і примушував хулити Ісуса; і в безмірній лютості я переслідував їх по чужих містах” (Дії 26:10—11). Він, не вагаючись, проголошує: “Христос Ісус прийшов у світ спасти грішників, з яких я перший” (1 Тимофію 1:15).
Смиренне і скрушене серце, сповнене щирого покаяння, зможе повною мірою зрозуміти любов Божу і Жертву, принесену на Голгофі. Як син признається у своїх поганих вчинках перед люблячим батьком, так і грішник, який щиро кається, визнає гріхи перед Богом. “Коли ми свої гріхи визнаємо, — запевняє Біблія, — то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити та очистити нас від неправди всілякої” (1 Івана 1:9).
Розділ 5. Посвячення
Бог обіцяє: “І будете шукати Мене і знайдете, коли шукатимете Мене всім серцем своїм” (Єремії 29:13).
Серце повинно повністю покоритися Богові, щоб відбулася переміна, внаслідок якої в нас міг би бути відновлений образ Божий. Через свою гріховну природу ми стали відчуженими від Бога.
Святий Дух так описує наш стан: “Мертві через ваші провини й гріхи”, “…хвора ваша вся голова і все серце боляще… Від підошви ноги й аж до голови нема цілого місця на ньому”.
Сатана міцно тримає нас у путах, він уловив нас для того, щоб ми чинили його волю (Ефесянам 2:1; Ісаї 1:5—6; 2 Тимофію 2:26).
Бог бажає зцілити і звільнити нас. Але оскільки для цього необхідне докорінне перетворення і відновлення всієї нашої природи, ми повинні повністю покоритися Богові.
Боротьба із власним “я” є найбільшою битвою у світі. Зректися себе, повністю підкоритися волі Божій можна лише ціною великої боротьби. Для людини, яка повністю не віддала себе Богові, нове життя у святості неможливе. Правління Боже не засноване на сліпій чи бездумній покорі, як намагається запевнити сатана. Бог звертається до нашого розуму та совісті. Він запрошує людей: “Прийдіть і розсудимо” (Ісаї 1:18). Це заклик Творця, але Він не силує людську волю і приймає тільки добровільне, розумне поклоніння. Вимушена покора зробила б неможливим всебічний розумовий і духовний розвиток людини, перетворила б її у робота. Це не узгоджується з наміром Творця. Він бажає, щоб людина — вінець творіння — досягла найвищої досконалості. Господь відкриває нам такі висоти благословення, які ми можемо осягнути через Його благодать. Він закликає нас довіритися Йому, щоб Він міг здійснити в нас Свій задум. Але вибір за нами: чи бажаємо ми звільнитися від пут гріха, щоб стати дійсно вільними дітьми Божими?