Розділ 7. Чи належимо ми Христові?
“Тому-то, хто в Христі, той нове творіння; старе минуло, а нове настало” (2 Коринтянам 5:17).
Інколи людина не може назвати точного часу і місця свого навернення до Христа або згадати всі події, з цим пов'язані. Але це не означає що вона залишається не наверненою. Христос сказав Никодимові: “Вітер віє, де хоче, ти чуєш голос його, але не знаєш, звідки він приходить і куди відходить. Так з кожним народженим від Духа” (Івана 3:8). Вплив Святого Духа на людське серце можна порівняти з подихом вітру. Ми не бачимо вітру, але ясно відчуваємо його присутність. Відроджуюча сила, котрої не може бачити людське око, дає початок новому життю. Вона творить нову людину за подобою Божою. Дух Святий діє тихо, непомітно, однак плоди Його роботи очевидні. Якщо серце людини відновлене Божим духом, то її життя свідчитиме про це.
Ми самі не можемо нічого зробити, щоб змінити себе або прийти в гармонію з Богом, та ми і не повинні покладатися на себе або свої добрі діла. Але, коли благодать Божа перебуває в нас, це не залишиться непомітним. У характері, звичках, намірах відбудеться зміна. Буде помітним вражаючий контраст між минулим і новим життям. Характер людини відкривається не у випадкових добрих чи злих вчинках, а в щоденних, звичних словах і діях.
Однак поведінка людини може бути зовнішньо бездоганною і водночас не мати нічого спільного з відновлюючою силою Христа. Прагнення впливати на оточуючих людей і користуватися пошаною часом змушує нас жити порядно. Почуття власної гідності допомагає стримуватися від недобрих вчинків. Навіть егоїст здатний на шляхетні вчинки. Як же тоді визначити, на чиїй ми стороні? Хто панує у нашому серці та думках? Хто спрямовує наші прагнення? Про кого ми любимо говорити? Кому належать наші палкі почуття і найкращі сили? Якщо ми належимо Христові, то найбільшою насолодою для нас будуть думки про Нього. Ми віддаємо Йому себе і все, чим володіємо. Ми прагнемо відтворювати Його образ, сповнюватися Його Духом, чинити Його волю і догоджати Йому в усьому.
Кожен, хто став новим створінням у Христі Ісусі, принесе в своєму житті плоди Духа: “Любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віру, стриманість, лагідність” (Галатам 5:22—23). Такі люди не будуть більше поступатися колишній хтивості, але вірою у Сина Божого йтимуть Його слідами, відтворюючи Божий характер і очищаючи себе, щоб бути чистими, як Він. їм буде подобатися те, що колись вони ненавиділи, а те, що колись любили, — зненавидять. Горді та самовпевнені стануть лагідними і покірними; метушливі та зарозумілі — серйозними і скромними. П'яниці стануть тверезими, розпусні — цнотливими. Світські звичаї та смаки будуть залишені. Християнин шукатиме не “зовнішньої прикраси”, його буде приваблювати “потаємна людина серця в нетлінній красі лагідного і спокійного духа, що дорогоцінне перед Богом” (1 Петра 3:3—4).
Покаяння не можна вважати щирим, якщо воно не викликатиме змін у житті. Коли ж грішник повернув узяте в заставу, віддав украдене, визнав гріхи, почав любити Бога і ближніх, то він може бути впевнений утому, що перейшов зі смерті в життя.
Коли ми — блудні та грішні діти — приходимо до Христа і отримуємо Його всепрощаючу благодать, наші серця сповнюються Його любов'ю. Жоден тягар тоді не буде для нас важким, бо ярмо, котре покладає Христос на нас, легке. Обов'язки перетворюються у радість, а жертовне служіння — в насолоду.
Шлях, раніше оповитий темрявою, освітиться промінням Сонця Праведності.
Краса характеру Христа виявлятиметься у Його послідовниках. Христос з радістю виконував Божу волю. Любов до Бога, палке бажання прославити Його були рушійною силою життя Спасителя. Любов надавала всім Його вчинкам особливої краси та благородства. Любов походить від Бога. Вона не може народитися в неосвяченому серці. Любов живе лише там, де панує Ісус: “Ми любимо Його, бо Він перше нас полюбив” (1 Івана 4:19).
У серці, відродженому Божою благодаттю, любов є рушійною силою усіх вчинків. Вона змінює характер, полонить думки, підкоряє пристрасті, вгамовує ворожнечу і облагороджує почуття. Така любов, виплекана в серці, робить життя щасливим, благочинно впливає на оточуючих людей.
Існують дві небезпеки, яких повинні стерегтися діти Божі, а особливо ті, котрі недавно навчилися покладатися на Його благодать. Насамперед, як уже зазначалось, не слід розраховувати, що власними вчинками можна досягти гармонії з Богом. Хто думає стати святим, дотримуючись Закону власними силами, береться за неможливе. Все, що людина робить без Христа, заплямоване самолюбством та гріхом. Лише благодать Христа, котру ми отримуємо через віру, може зробити нас святими.
Протилежна, але теж небезпечна помилка полягає у тому, що віра в Христа звільняє людей від виконання вимог Божого закону і що, оскільки ми стаємо причетні до благодаті Христової лише через віру, наші діла не мають ніякого відношення до нашого викуплення.
Однак зверніть увагу на те, що послух — це не тільки формальне виконання вимог, а й служіння з любові. Закон Божий є виявом Його природи. Він є втіленням великого принципу любові, тому лежить в основі Божественного правління на небі і на землі. Якщо серце оновлене на зразок Божого, якщо в нашій душі перебуває божественна любов, то чи не будемо ми виконувати Його Закон? Коли любов опановує серцем, коли оновлена людина стає дедалі більш подібнішою до свого Творця, тоді здійснюється обітниця Нового Заповіту: “Укладу Закони Мої в серця їхні і в їхніх думках напишу їх” (Євреям 10:16). А якщо Закон записаний у серці, то хіба він не вплине на наше життя? Послух, тобто служіння і вірність, основані на любові, є вірною ознакою того, що ми належимо Христові. Святе Письмо свідчить: “Бо то любов до Бога, коли ми виконуємо Його Заповіді” (1 Івана 5:3). “Хто говорить: ‘Я пізнав Його’, але Заповідей Його не виконує, той неправдомовець і нема в ньому правди” (1 Івана 2:4). Віра не звільняє людину від послуху. Навпаки, віра і тільки віра робить нас причетними до благодаті Христової, яка дає силу для послуху.
Ми не заслуговуємо спасіння своїм послухом. Бог дає спасіння даром, і воно приймається вірою. Проте послух — це плід віри. “І ви знаєте, що Він з'явився, щоб гріхи наші взяти, а гріха в Нім нема. Кожен, хто в Нім пробуває, не грішить; усякий, хто грішить, не бачив Його і не пізнав Його” (1 Івана 3:5—6). Це є справжнім випробуванням віри. Якщо ми перебуваємо у Христі, якщо любов Божа живе в нас, тоді наші почуття, думки, наміри та вчинки будуть узгоджені з волею Бога, висловленою у Заповідях Його святого Закону. “Діточки! Нехай ніхто вас не зводить! Хто чинить правду, той праведний, як праведний Він” (1 Івана 3:7). Мірилом праведності є святий Божий Закон, що складається із Десяти Заповідей, проголошених на Синаї. Так звана віра в Христа, яка нібито звільняє людину віл необхідності послуху Богові, є не вірою, а самовпевненістю. “Благодаттю ви спасені через віру” (Ефесянам 2:8). Але “віра без діл мертва” (Якова 2:17). Ісус сказав про Себе ще до того, як прийшов на землю: “Я бажаю виконати волю Твою, Боже Мій, і Закон Твій у Мене в серці” (Псалми 39:9). А незадовго до Свого вознесіння на небо, Він знову проголосив: “Я зберіг Заповіді Свого Отця і перебуваю в любові Його” (Івана 15:10). У Святому Письмі сказано: “А що ми пізнали Його, пізнаємо це з того, коли Заповіді Його додержуємо… Хто каже, що в Нім пробуває, той повинен поводитися так, як поводився Він” (1 Івана 2:3, 6). “Тому що й Христос постраждав, залишивши нам приклад, щоб ми йшли Його слідами” (1 Петра 2:21). Вічне життя дароване нині за такої самої умови, як і тоді, коли наші прабатьки згрішили у раю, а саме: повне підкорення Божому Закону, досконала праведність. Якби вічне життя було дароване на якійсь іншій умові, то щастя всього Всесвіту було б під загрозою; тоді вічно б залишалися відчиненими двері для гріха, а разом з ним — для горя і страждань. До гріхопадіння Адам міг через послух Божому Закону формувати праведний характер. Але він не пішов цим шляхом, тому через його гріх ми успадкували гріховну природу і не можемо самі стати праведними. Оскільки ми грішні і далекі від святості, ми не можемо досконало виконувати святий Закон. Ми не маємо власної праведності, котра могла б задовольнити вимоги Божого Закону. Але Христос відкрив нам дорогу до спасіння. Він жив на землі серед таких самих спокус і випробувань, з якими зустрічаємося ми, однак Його життя залишилось безгрішним. Він помер за нас і сьогодні бажає звільнити нас від гріхів і дати Свою праведність. Якщо ви віддаєте себе Христові, приймаєте Його як свого Спасителя, тоді, незважаючи на всі ваші гріхи, через Його заслуги ви будете зараховані праведними. Характер Христа заступає ваш характер. Бог приймає вас такими, ніби ви ніколи не грішили. Більше того, Христос змінює серце. Він поселяється у серці, оскільки ви прийняли Його. Вам необхідно через віру підтримувати цей зв'язок із Христом і постійно підпорядковувати Йому свою волю. Доки ви перебуватимете в такому стані, Він буде викликати в вас “І хотіння, і чин за доброю волею Своєю”. Тому ви зможете сказати: “…А що живу в тілі тепер, — живу вірою в Божого Сина, Котрий мене полюбив і видав за мене Самого Себе!” (Галатам 2:20). Ісус сказав Своїм учням: “…Бо не ви промовлятимете, але Дух Отця в вас промовлятиме” (Матвія 10:20). І тоді разом з Христом, Який діятиме в вас, ви будете здатні виявляти той самий дух і чинити ті ж добрі діла праведності та послуху.