Микола Хвильовий
Дорога й ластівка
І
У перспективі - дорога.
Праворуч, ліворуч - акварелі. Далеко - ліс. Дорога до лісу, а може, вбік.
Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо.
Мабуть, скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві.
Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за далекі гони.
Покірно йду за нею.
…Колись була береза, зірвав листок і положив у книгу; книзі, здається, більш як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?)
…Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.
…Потім згадую сливи.
Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив.
Тоді вона дала мені жменю.
Та не були то сливи. Було дитинство.
…На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір.
Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина.
А в потопі (пам'ятаєте?) були голуби.
Біля вікна пролетіли голуби, фиркнули і зникли за величезним будинком.
І каже голубка: - Дорога? - Каже голуб: - Дорога!
Потім полетіли на площу Володарського і там сіли біля ратуші.
…Дивлюсь знов на дорогу.
За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть.
Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба.
Але все-таки що з дорогою?
І сказав голуб: - Дорога? - Сказала голубка: - Дорога!
По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце.
Коли пройшла тінь і сховала дорогу - дороги не було. Я впав на обніжок своєї мудрости й подумав з тоскою:
- Дорога?
Але голуби не озивались.
Город шумів, кричали мотори, летіли будинки.
Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом.
…Я надів кашкета й вийшов на вулицю.
II
Було тихо і темно. Раптом повіяв вітер.
І закрутило,
зашуміло
в деревах.
Був грім - то прийшла літня пахуча громовиця.
Зірвало її, і помчалась вона на темну просторінь.
…А потім зашумів дощ.
Вона шукала світло -
- шукала,
найшла,
полетіла.
Влетіла.
Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу.
То була кімната.
Сіла на шафі - спокійно, сухо, тепло.
Але хвилювалась.
Її хвилювало звичайне світло - електрика.
Тоді вона зірвалась і знову полетіла.
І от - чотири оксамитових стіни.
Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чашу.
Назад!
Назад!
І - в клавіші!
Пронісся мелодійний звук.
А що вона?
…Ще раз у стелю розписану, а там
в знемозі
впала.
Сиділа. Важко дихала.
А її ніжки обгортав килим - то східний оксамитовий килим із Турції.
Певно, кімната була незвичайна - то була кімната в моїй уяві.
…А за вікном носився вітер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.
Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво.
…Так! Вона шукала вікна - вилетіти у вікно, у дощ, у ніч.
Але вікна не було.
А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю.
Була в розпуці - її надто тривожило звичайне світло - електрика.
…Тоді в дощ заскиглили дерева, потім у дощ засміялись дерева.
Чи чула вона, як сміялись дерева?
Нічого не чула вона.
Нічого!
Нарешті
- вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим.
зідхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голівку від світла й шукала очима
- вікно.
Вікна не було. І вона вмерла.
…А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась.
За десять хвилин світало.
За годину я увійшов у кімнату.
Вже ночі не було.
Пройшла громовиця, пройшов дощ.
Підводилось сонце.
Пахло сонцем, пахло життям.
Я зідхав глибоко й високо підвів голову.
…Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси.
То була ластівка.