— Ні, в неї було інше ім’я. Просто я сам називав її Дханам 1, тому що її батьки були дуже багаті… Минув рік. Ми подружились, і Дханам зовсім перестала згадувати про перстень. Ми гралися у різні гри, спускалися по бильцях, бігали наввипередки… Про нашу дружбу ніхто не знав — адже ми бавилися на східцях порожнього будинку, а їх не було видно ні з моєї халупи, ні з оселі Дханам.
Ми довго гралися в «богиню Сарасваті і бхакта» [27]. Дханам була Сарасваті. Сидячи з заплющеними очима на верхній сходинці, вона тримала в руці гілку, що зображала віну. А я, наче вірний шанувальник — бхакт, — приносив їй у дарунок квіти й зупинявся біля східців унизу.
— Богине! Поглянь на мене, — благав я.
— О бхакте! Піднімись до мене.
— Я не насмілююсь зійти так високо.
— Значить, така твоя доля. Я не можу спуститися вниз, — відповідала вона.
— Подай мені милостиню, — просив я.
— Верни персня Дханам. Тоді подам.
— Перстень загубився — прости мені, нещасному! — тужно вигукував я.
І раптом від будинку долинав владний голос — кликали Дханам, і богиня Сарасваті, кинувши свою віну, щодуху бігла додому.
А одного разу Дханам зникла й потім не з’являлася цілий рік. Куди її відвезли, я не знав. Я бавився біля порожнього будинку сам. Не один раз я перелічував сходинки — їх було там двадцять дві. Занедбане подвір’я перед будинком знову заросло густою травою, яку ми, граючись, витоптали.
Якось увечері я прийшов до наших східців і сів на нижню сходинку. Коли раптом згори злетіла маленька біла квіточка. Я підвів очі. На шостій сходинці сиділа Дханам. Від несподіванки я злякано підхопився. Дханам виросла й змінилась; я не впізнавав її: замість коротенької спіднички на ній, як на дорослій дівчині, були сарі й блузка.
— Як ти дізнався, що я тут? — спитала вона.
Голос її теж змінився — тепер він звучав, наче бронзовий дзвіночок.
Зніяковілий і розгублений, я не міг вимовити й слова.
— Я знову ходитиму сюди щодня, — сказала вона.
— Навіщо?
— А просто так.
— Знаєш, я не злодюжка, я хочу повернути тобі твій перстень.
— О, я страшенно гніваюсь на тебе! Гей ти, злодюжко, йди сюди, рані [28] покарає тебе за те, що ти вкрав перстень, — засміялася Дханам.
Я нічого не відповів. Тоді вона спустилась на кілька сходинок і вхопила мене за чуба. Я заціпенів. Ніжний, наче пуп’янок квітки, маленький рот, щоки, як трояндові пелюстки; очі, мов зорі… На зап’ястях дзвеніли браслети, на пальцях ряхтіли персні; палали білим вогнем коштовні камінці в сережках. На лобі яскраво-червона мітка. Сарі на ній з такого ж ніжного шовку, як і її шкіра. Вражений красою Дханам, я так і не розтулив рота; на очі мені навернулися сльози, і я втік.
Відтоді я навіть і не дивився у бік старого будинку, де літали мої мрії. Я більше не піднімався по східцях.
Так минали дні, тижні, місяці…
Нарешті я вирішив дістати перстень Дханам, захований у надійному місці, й підійшов до занедбаного будинку. Там метушились якісь люди. Ні про що не розпитуючи, я пробрався на задній двір. Якийсь чоловік лагодив наші східці. І тут було багато людей. Що робити? Недовго думаючи, я рушив до будинку Дханам. Там нікого не було. Один із мулярів сказав мені, що господарі пішли до того будинку, який ремонтують. І раптом я почув, як рипнули рами горішнього вікна, й побачив її очі, її лоб, волосся! Дханам!
«Іди сюди!» — помахала вона мені рукою. Я прошмигнув у внутрішній дворик. Там теж були східці, які вели прямо з двору на другий поверх. Я зупинився на нижній сходинці; вона — на верхній.
— Усі мої пішли в той будинок. Його ремонтують, щоб здати в оренду, — сказала вона.
Яскраво виблискували її прикраси; браслети, персні, сережки. Розмовляючи зі мною, вона нахилила голову. Я дивився на неї знизу вгору.
«Вона дочка багатія, я бідняк, між нами — двадцять дві сходинки, — подумав я. — Вона не спуститься з цих сходинок, а я не піднімуся на них».
— Я прийшов віддати тобі твій перстень, — пробурмотів я.
— Де ж він?
— Ось!
Ну, давай.
— Спустися хоч на одну сходинку, тоді віддам.
— А ти піднімися теж на одну сходинку.
— Не спустишся?
— Ти розсердився? — І вона спустилася на одну сходинку.
— Ще на одну, — попросив я.
— А сам ти не можеш піднятись? — ніби здивувалась вона.
Я скорився.
— Ну, давай.
— Он скільки в тебе перснів! Тобі мало?
— Ти ж сказав, що віддаси.
— А тепер кажу, що в тебе й без того багато перснів.
— Тому ти не віддаси?
— Віддам, не хвилюйся…
Вона спустилася ще на одну сходинку.
— Тепер ти піднімись.
Я так і зробив.
— Чому ж ти далі не спускаєшся? — ніби ненароком спитав я.
— А ти чому не піднімаєшся? Я більше не хочу спускатися.
— Ти не для мене спускалася, — зауважив я.
— А для кого ж?
— Сама знаєш, — буркнув я, показуючи їй перстень.
— Он як! Значить, я спускаюсь заради персня? — І вона стрімко збігла по східцях, щоб схопити перстень, але було вже пізно.
Я миттю підняв руку й шпурнув перстень на верхню сходинку. Вона стрімголов вибігла нагору і, схопивши перстень, кинула його вниз. Тепер уже я побіг униз і підняв перстень.
— Залиш його собі, він мені не потрібен, у мене їх скільки хочеш, — погордливо скривилася Дханам.
Я розгнівався. Вибігши по східцях, я поклав перстень на сходинку перед Дханам.
— На, бери!
Вона заперечно хитнула головою. Тоді я підійшов до неї впритул і, схопивши за руку, став пригинати вниз. Дханам випручалась і побігла. Я спіймав її на нижній сходинці, але вона знову вирвалась і, вихопившись, мов птах, нагору, підняла перстень.
Надівши його на палець, Дханам гордо підвела голову. Я глузливо зареготав. Дханам здивовано подивилась на мене.
— Ти чого смієшся?
А я, не кажучи й слова, все реготав.
Губи в Дханам від гніву затремтіли, ставши схожими на маленьких рибок, що метляють хвостиками; брови сердито вигнулись, ніби чорні змійки, щоки зашарілися. Вона підійшла до мене.
— Чого ти смієшся?
— Адже це не твій перстень, — зі сміхом відповів я.
Дханам зблідла.
— А чий же? — вигукнула вона.
— Я твій викинув. Це інший, схожий. А ти не помітила.
— Навіщо викинув?
— Ну, не викинув, а продав…
Дханам запитливо й недовірливо подивилась на мене.
— Візьми цей перстень собі,— промовила нарешті вона й зняла його з пальця.
— Ти сердишся? — запитав я.
Вона спустилась на одну сходинку.
— А ти й справді продав мій перстень? Чи не хотів віддавати й залишив собі на згадку? Вона спустилася ще на одну сходинку.
— Я віддав би всі коштовності на світі, щоб побачити тебе, — прошепотів я.
Вона спустилася ще нижче.
— А твій перстень я викуплю й віддам.
Дханам спустилася зі східців і втекла.
Ми знову стали зустрічатися: суддя, для якого батьки Дханам відремонтували старий будинок, затримувався.
Цілих два місяці ми були разом і гралися вже в нову гру, якої я її навчив. Я приходив щодня і щодня запевняв, що завтра обов’язково принесу перстень. Мені здавалось, ніби Дханам вимагала його якось не серйозно, — це стало просто нашою грою.
Їй навіть було приємно, що я зберігаю її перстень, з якого почалася наша дитяча дружба. Маленький перстень зв’язував нас одно з одним.
А Дханам ставала дедалі гарніша. Тепер у нашій грі вона зображала царицю — рані. Вона сиділа на верхній сходинці, я стояв унизу, але кожного дня піднімався на одну сходинку вище.
— Що тобі треба? — запитувала рані.
— Твою корону, — відповідав я.
Вона вдавала, наче дає мені своє намисто.
27
Сарасваті — в індійській міфології богиня мудрості, покровителька мистецтва. Бхакт — той, хто вшановує її.