Зараз учитель не знав, як заспокоїти хлопця. Він відчував себе зовсім безпорадним перед ним і тільки повторював:
— Ти не повинен плакати через такі дурниці. Ти повинен бути мужнім, як солдат…
— Солдат вистрелив би з гвинтівки, якби його набили, — обірвав учителя хлопчисько.
Вчитель спробував обернути його слова на жарт і вдавано засміявся. І хлопець раптом теж зареготав. Це трохи розрядило обстановку.
— Піди вмийся, — сказав учитель.
Гарна туалетна кімната, облицьована голубим кахлем, була ^призначена спеціально для юного чада. Але чадо не послухалось.
— На сьогодні урок закінчено.
Приголомшений такою категоричною заявою, учитель заперечив:
— Ні, ні.
— Тоді я піду до мами і все розповім, — погрозив хлопчисько, відсуваючи стілець і підводячись.
Учитель підбіг до нього й посадив назад на стілець:
— Любий мій, ми ж повинні ще цілу годину працювати.
— Ну гаразд, тоді подивіться, як я гратимусь у залізницю.
— А якщо зайде твій батько? — стурбовано спитав учитель.
— Скажіть йому, що ми вивчаємо, як збудовано паровоз… — не розгубився учень і зловтішно посміхнувся. Він підійшов до шафи, відчинив дверцята і, діставши іграшкову залізницю, почав монтувати її. Потім завів паровоза, поставив його на рейки — і паровоз побіг по колу.
— Я призначаю вас начальником станції,— розпорядився учень.
— Оце вже ні,— заперечив учитель. — Адже післязавтра в тебе екзамен.
Хлопчик зневажливо хмикнув і повторив:
— То ви будете начальником станції чи ні?
Це запитання остаточно обурило вчителя.
— Я не буду ніяким начальником станції! — різко відповів він.
— Ой, ой, ви це серйозно кажете? — Хлопчисько ніжно погладив себе по щоці й пробурмотів: — Щось вона болить, треба показати щоку мамі.— І, зітхнувши, він попрямував до дверей.
Учитель був у відчаї. Щока в хлопчиська й досі пашіла, і вчитель не витримав:
— Ну, гаразд. Ти хочеш, щоб я став начальником станції? Що ж я повинен робити?
І учень почав наказувати:
— Коли поїзд підійде до станції, ви повинні свистіти й кричати: «Машиністе, зупини поїзд. Сьогодні багато пасажирів!..»
Учитель схилився над поїздом… За півгодини гри він, стоячи у незручній позі, дуже стомився. Нарешті, геть розлютований, випростався. На його щастя, паровоз раптом зламався. Хлопчик тицьнув його вчителеві до рук і недбало попросив:
— Полагодьте його.
Вчитель розгублено покрутив паровоз і сказав:
— Я не розуміюсь на машинах.
— А все ж таки він повинен їздити! наполягав учень.
Учитель не знав, що робити, бо він справді не розбирався в техніці. Він не зміг би загвинтити найпростіший гвинтик, якби навіть від цього залежало його життя. Але хлопчисько 8 нетерпінням переступав з ноги на ногу і, немов маленький тиран, очікував.
— Розумієш, я просто не вмію, — благав учитель.
Тоді хлопчисько зласкавився й вигадав нове заняття.
— Розкажіть мені казку…
— Ні, нічого не вийде…
Хлопчисько закричав:
— Тату, тату!
— Навіщо ти кличеш батька?
— Я хочу сказати йому щось важливе…
І вчитель здався: почав розповідати казку про бізона й тигра. Потім він перейшов до казки про Алі-бабу й сорок розбійників, а після неї оповів про чарівну лампу Аладдіна. Хлопчик захоплено слухав і нарешті попросив:
— Я хочу ще раз послухати казку про бізона й тигра.
У вчителя пересохло в горлі: сьогодні в школі він провів уже шість уроків.
— Давай завтра, — попросив учитель, — я вже зовсім захрип.
— Ага, так! Гаразд, я піду й скажу! — вигукнув хлопчисько й зірвався з місця.
Учитель побіг за ним. Та наздогнати його було важко. Хлопець біг так швидко, що примусив учителя тричі оббігти сад. Тільки після цього малий капосник зглянувся над учителем і зупинився біля куща троянд.
Але в ту мить, коли вчитель простягнув до хлопця руку і уже збирався покласти її йому на плече, той метнувся убік і втік. Догнати його годі було й сподіватися. Збитошник аж захлинався від сміху. Обличчя в учителя вкрилося плямами, він задихався. Перед очима попливли кола, і він безсило сів прямо на приступку веранди.
У цей час із будинку вийшли батьки. їхнє запитання «Що трапилося?» примусило вчителя підвестися. Він важко дихав і не міг промовити й слова. В душі учитель уже вирішив у всьому признатися батькам.
Ті запитально подивились на хлопчика.
— Ти чого в цей час бігаєш по саду?
Хлопчисько єхидно зиркнув на вчителя. Вчитель відкашлявся і насилу вимовив:
— Дозвольте, я все поясню…
Поки він підшукував потрібні слова, батько спитав:
— Ну, як наш син, готовий до екзамену з арифметики?
При слові «екзамен» хлопчисько відразу спохмурнів.
Він непомітно став за спиною в батьків і жестами просив учителя не виказувати його. У хлопця був такий нещасний вигляд, що вчитель не зважився сказати правду.
— Йому ще треба трохи підучити дроби, а взагалі він молодчина. Витримає.
Хлопчисько з полегшенням зітхнув. Учитель помітив його вдячний погляд і зрозумів, що учень його не викаже.
— На добраніч, сер, — промовив учитель, прощаючись. — Ми сьогодні закінчили уроки трохи раніше, і я вирішив побавитись у саду з вашим сином, щоб відновити його духовні сили. Адже ви самі це рекомендуєте.
Переклад з англійської О.Лєнік.
Парваті Тампі
Гіта йде до школи
Того дня, коли припинилися дощі, Гіта, її мама з меншим братиком на руках, батько і старший брат Балан одяглися в празникову одежу. А причиною було те, що починалося свято врожаю.
Усе село зібралося на майдані. Було багато різної їжі, грала музика, люди танцювали, а в небо злітали вогненні хлопавки.
Гіта любила свята, хоч тихі, мирні будні теж були їй до душі: гарно, коли кожен новий день точнісінько такий самий, як і вчорашній.
А раз на місяць Гіта виходила на поріг, щоб помахати рукою батькові, який від’їжджав до великого далекого міста.
Батько продавав там рис і купував усе, що треба було для сім’ї. Окрім цього, він привозив з того великого світу, що починався десь за селом, різні новини.
Якось батько разом з покупками привіз додому газету, — в ній була картинка, а на картинці дивовижний птах.
Гіта запитала Балана:
— Що це?
Але Балан тільки головою похитав:
— Не знаю.
Гіта запитала в мами. Проте й мама не знала. Тоді дівчинка діждалася з гостей батька.
— Що це таке, тату? — запитала вона.
— У місті таку штуковину називають сріблястим птахом. Він неживий, але вміє літати і до того ж дуже швидко. Він навіть переносить по небу людей.
Коли Гіта почула таке, очі в дівчинки стали великі-превеликі.
Вона довго не могла забути батькових слів і все дивувалася: що ж це за птах такий?! Дуже ж бо він чудовий, цей великий, далекий світ, якщо в ньому водяться сріблясті птахи, які можуть літати по небу, хоч вони й неживі!
Та ось одного разу — сталося це ясного тихого ранку — великий світ сам прийшов до їхнього маленького села.
Гіта саме збиралася піти на вулицю, побавитися із своєю найкращою подругою Камалою. Але тільки-но переступила поріг, як побачила величезну вантажну машину, що з ревом в’їжджала в село. З машини вискочили якісь галасливі чоловіки. Вони поговорили з її батьком, з іншими батьками, а тоді стали обмірювати пустку, де Гіта із своїми друзями грала в квача. Потім вони поїхали.