На другий день чоловіки приїхали знов. У кузовах їхніх вантажних машин було повно якихось механізмів, цегли, лопат, східців.
Батько сказав, що східці, лопати, цегла, механізми, вантажні машини й робітники приїхали сюди для того, щоб посеред їхнього села виріс великий світлий будинок.
Новий будинок посеред села! Це було дуже цікаво. Будинок ріс швидко — просто на очах. Поряд з ним усі інші сільські хати з покрівлями із пальмового листя видавалися маленькими халупами.
Ну, а робітники? Ніколи в житті Гіта не бачила таких заклопотаних людей. Цілий ранок вони грюкали молотками; дзижчали пили, брязкали лопати. І, здається, робітники зовсім ніколи не стомлювались. Тільки в обідній час вони давали будинкові спокій, щоб і той трохи відпочив і подрімав на сонечку, а самі сідали в затінку мангового дерева, розгортали свої згортки й діставали з них рисові перепічки та сочевичну кашу. Вони їли і теревенили з дітьми. Для Гіти це була найцікавіша мить.
— Як вам подобається ваш новий будинок? — запитав якось дітей робітник у яскраво-жовтому тюрбані.
— Наш?! — здивувалися вони.
— Звичайно, ваш. Будинок цей — ваша перша школа.
— Школа?!
Гіта пошепки повторила це слово. Ні, раніше вона його ніколи не чула. А може, школа — це теж якась химера із великого світу? Як сріблястий птах?
Вона хотіла була запитати про це в дядечка, але так і не зважилася. Гіта поглянула на свою найближчу подругу Камалу, а Камала подивилася на інших дітей, і ті витріщилися на Гопу, тому що Гопу був найвищий між них, тому що він був найдужчий і найсміливіший, тому що він був їхнім вожаком, хоча й ходив завжди в подертій сорочці і не завжди… умивався.
— Що таке школа? — відважно запитав Гопу.
Робітники голосно засміялися:
— Хо-хо-хо! Ти не знаєш, що таке школа?
Але Гопу — недарма він був найдужчим і найсміливі-шим — повторив запитання:
— Що таке школа?
Чоловіки ніяково перезирнулися. А Гіта подумала: «Б’юсь об заклад на що завгодно, вони й самі не знають!»
Тоді дядечко в жовтому тюрбані відкашлявся і сказав:
— Знаєш, ми й самі ні разу не були в школі. Але я чув, що це таке місце, куди треба завжди приходити чисто вмитим.
Гіті це не дуже сподобалося. Звичайно, приємно бути вмитою… Інколи! Але кому охота весь час ходити вмитим?
Тут у розмову втрутився чоловік із кумедними вусами:
— А я чув, ніби школа — це щось таке на зразок в’язниці, звідки випускають тільки на ніч.
Гіті це ще дужче не сподобалось. У неї навіть мурашки забігали по спині. Певна річ, вона ні разу не була у в’язниці, але чула, що говорили про в’язницю батьки.
А інший робітник, геть лисий, додав:
— Ще гомонять, ніби школа — це таке місце, де треба бути слухняним і робити все, що звелять. А коли не послухаєшся, вчитель покарає тебе — ось так! — І він добряче ляснув себе по голій нозі.
Гіта схопилась і кинулася навтьоки.
Вона бігла щодуху, а серце тріпотіло у грудях, наче спійманий птах.
Цієї ночі Гіті не спалося. І не тому, що її кусали москіти. Зовсім ні, але щось нове і страшне проганяло від неї сон.
Школа, вчитель… Ці слова не йшли їй з думки, і незабаром Гіта відчула себе зовсім нещасною. І до мами не можна було піти; вона розмовляє з батьком у сусідній кімнаті, а всім добре відомо, що діти не повинні втручатися в розмови батьків. Гіта прислухалась до їхньої розмови і, почувши слово «школа», затамувала віддих.
— Нова школа буде готова наступного тижня, — сказав батько. — Я радий за нашого Балана.
І тут мама сказала:
— А я — за нашу Гіту. Адже школа не тільки для хлопчиків.
Гіта не йняла віри. Невже мама — її власна мама! — пошле доньку в цей жахливий дім?!
— Так, я чув, що не тільки для хлопчиків. Але моя дочка до школи не піде!
Гіта полегшено зітхнула. Вона б обняла батька, якби тільки посміла.
Але знову почувся мамин голос:
— Але чому? Адже нам не доведеться навіть платити за навчання.
Гіта похолола від жаху і в розпачі прикусила губу, їй раптом закортіло крикнути на весь голос: «Ні! Ні! Ні!»
Батько розважливо сказав:
— Чому? Хіба ти і твоя мати коли-небудь ходили до школи? Ні! Та з тебе вийшла господиня, дружина і мати анітрохи не гірші, ніж із будь-якої вченої жінки.
Певна річ, Гіта не могла зрозуміти всього, що казав батько. Зате їй було ясно, що він не хоче посилати її до школи. І вона відчула себе зовсім щасливою.
А втім тільки на міль. Тому що мати двічі кашлянула, а це означало, що вона збирається сказати щось дуже важливе. 1 вона справді сказала:
— Так, Гіта — дівчинка, але все одно я хочу, щоб вона ходила до школи і вчилася різних наук. Це буде корисно. Це буде корисно і для неї, і для нашої країни. Кажуть, на відкриття школи приїде сам міністр.
— Ну що ж, із поваги до тебе я запитаю Гіту, чи хоче вона ходити до школи. Якщо вона скаже «так», хай буде по-твоєму, якщо ж «ні», хай сидить дома. Ти маєш рацію, час міняється дівчинка повинна сама вирішити.
Гіта весело усміхнулася. Цілком зрозуміло, вона ніколи не скаже «так», і батько ніколи не пошле її до тієї страшної в’язниці.
На другий день, коли батько запитав, чи хоче вона ходити до школи, Гіта твердо й упевнено заявила:
— Ні!
Мама дуже здивувалась і стала її умовляти, але Гіта вперто похитала головою.
— Ні!
Така відповідь дуже образила й засмутила маму. Гіта ясно бачила це по її очах А маму кривдити нелегко, якщо ти її так любиш! І Гіта мерщій чкурнула з дому.
Спочатку вона пішла до Камали. Камала сиділа на сонечку поруч із своїм батьком і ліпила із мокрої рудої глини ляльки, а батько її робив з такої самої глини горшки — недаром він був гончарем.
— Камало, — шепнула Гіта, — підеш до нової школи?
— Авжеж, — кивнула Камала. — Я там усього навчусь, навіть шити гарні сукні для моїх ляльок.
Гіта дивилась на Камалу й не вірила своїм вухам.
Після цього вона подалася до Балана та Гопала, які неподалік грали в крем'яхи.
— Ти підеш до нової школи, Гопале?
— Ще б пак! — гордо відповів Гопал, підкидаючи крем’яха. — І коли-небудь сам стану вчителем.
Гіта зітхнула.
У затінку великого баньяна сиділа ще одна Гітина подруга — Сарла.
— Сарла, адже ти не підеш до нової школи, правда?
— Чому це не піду? — серйозно запитала Сарла й додала: — Я буду вчитися і стану такою вченою, що вже ніколи не голодуватиму.
Гіта повільно побрела додому й так замислилася, що мало не наткнулася на Гопу: той вів купати свого буйвола.
— Гопу, ти теж підеш… — почала вона, але так і не доказала, вчасно пригадавши: Гопу не такий хлопець, щоб чогось боятися. І вже він поготів не злякається великого будинку, хай навіть схожого на в’язницю…
Вона рушила далі, не перестаючи дивуватися: ніхто, крім неї, не боявся школи. А може, вона все переплутала і робітники того дня говорили зовсім інше? Ні, скільки не пригадувала, нічого іншого не пригадала.
А наступного тижня мама розбудила Гіту раненько й сказала:
— Сьогодні свято. Особливе і зовсім нове! Вставай!
Вона допомогла Гіті одягнутися, і вони разом пішли прямо до нової школи. Біля неї вже зібралися всі батьки, всі матері і всі діти, які жили в їхньому селі.
Потім на майдан в’їхав автомобіль, і люди з’юрмилися довкола. З автомобіля виліз якийсь товстун і став виголошувати промову. Говорив він так довго, що Гіта навіть подумала: «А може, в нього всередині є якась накрутна машинка, що ніколи не зупиняється?» Але тут заграла музика, голосна й весела, дорослі кинулись прикрашати трибуну гірляндами з квітів, а дітям роздавали цукерки.
Гіті все сподобалось — і музика, і квіти, а надто цукерки. Та потім, коли пан міністр поїхав і люди юрмою посунули до дверей, відтираючи одне одного, щоб швидше оглянути нову школу, Гіта не схотіла піти разом з ними.