- Не марікуйте [6] , куме, та не гнівіть бога, бо то його воля, не ваша. А діти - піна на воді, щось на них трісне - та й понесете всіх на могилу.
- У мене не трісне, але там, де є одно, там трісне. Жебрак аби так не тулєвси до жінки, аби не дививси в той бік, де жінка, то би найліпше зробив! Тогди і Бог не дасть.
- Куме, ви це пусте говорите, так ніколи не буде, бо люди мають си плодити.
- Коли ж то люди, а т жебраки плодєси. А я тому кажу, що ти, жебраку, не плодиси, не розводиси, як миш, ти будь контетний, як маєш на хорбаці дранку, як маєш ковалок хліба, аби-с не голоден, та й як ті ніхто по лиці не лупить. Як ці ділі маєш, та й має тобі бути добре, а від жінки геть уступиси.
- Куме Іване, дайте трошки спокій, бо жінка, як мається звичай, у такім стані, то їй не треба цього слухати, бо така мова не дає здоров'я. Колись іншим, ліпшим часом.
- Я вас дуже перепрошую за мою таку мову, але ви гадаєте, що я за неї дбаю або за дітьми дбаю, але за собою я дбаю?! Бігме, не дбаю, най їх зараз вихватає та й мене з ними! Овва, ото би ми втратили рай на землі і маєтки лишили!
Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Івана не переможуть, і хотіли, аби скоріше виговорився, бо борше [7] їх пустить спати. Іван встав від стола, спинився насеред хати, спустив руками так, як діти на печі, і почав до них балакати:
- Та чому не летите з моєї голови? Я вам розчиню і вікна, і двері, гай!..
Діти засунулися на піч так, що їх не було вже видко.
- Ади, саранча, лиш хліба, та й хліба, та й хліба! А відки ж я тобі того хліба наберу?! Та то би на дванадцятий сніп якийсь раз торгнути, то би якийсь раз схилитися, то з поперека вогонь у пазуху сиплеться! То тебе кожне стебельце в серце дюгне! [8]
Се було до дітей, а тепер він звернувся до кумів.
- А увечір, лиш покажешся до хати такий, як віхоть, як мийка, усотаний, [9] а вони тобі в один голос, і жінка і діти: “Нема хліба!” Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тягнеш ціп та й молотиш напотемки, аби завтра мали з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку у сні, аж тебе роса припаде. Та й лишень очі пролупиш, то зараз тебе та роса їсть, бо мало тебе біда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й точишся на лан, такий чорний, що сонце перед тобою меркне.
- Іване, не журіться дітьми, бо то не лишень ви, але бог їм тато, старший від нас.
- Я з Богом за груди не беруся, але нащо він тото пускає на світ, як голе в терен?! Пустить на землю, талану в руки не дасть, манни з неба не спустить, а потім увесь світ кричить: “Мужики злодії, розбійники, душогубці!” Зіпреться один з другим у церкві такий гладкий, що муха по нім не полізе, та корить, та картає! “Ви,- каже,- дітей не навчаєте страху божого, ви їх самі посилаєте красти...” Ей, де я годен так ганьбити! А коби коло моєї дитини і мамка, і нянька, і добродзейка ходила, коби мені люди всього назносили, то і я би, єгомость [10], знав, як діти вчити! Але мої діти ростуть по бур'янах разом з курами, а як що до чого прийде, отак, як тепер, то ніхто не знає, що вони цілий день їдять? Чи крадуть, чи жебрають, чи пасуть, а я відки знаю? Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не пам'ятаю! Ви би хотіли, аби я ваші лани обробив і діти аби учив. А ви від чого? Так, люди, ви самі знаєте, яке наше життя...
- Знаємо, куме, знаємо, як не знати, самі в нім бродимо.
- Я на діти дивлюся, але я не гадаю, аби воно було чемне, аби вміло до ладу зробити. Я лиш заглядаю, чи воно вже добре по землі ходить, аби його упхати на службу, оцього я чекаю. Я не чекаю, аби воно убралося в силу, аби путерії [11] набрало, аби воно коло мене нажилося. Коби лиш багач або пан створив пащеку, а я його туди кидаю, аби лишень збутися! А потім воно бігає коло худоби, ноги - одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти б йому завернув худобу, поцілував би його в ноги, бо ти його сплодив, та й сумління тебе п'є, але минаєш, ще ховаєшся від нього, аби він не чув!..
Аж почервонів, аж задихався.
- Та й росте воно в яслах [12], під столом або під лавою, їсть кулаки, умивається сльозами. А підросте, та й щось воно украде, бо воно ніколи добра не знало, та краденим хоче натішитися. Дивишся - іде до тебе жандар. Скує тебе, наб'є, як товарину [13], бо ти тато злодієві та й мусиш із ним бути у змові... Та й ти злодій навіки! Але це не решта, кінець ще напереді. Най би син,- ваша дитина, а людський злодій,- най би зогнив у тюрмі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони візьмуть здоров'я та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до війта [14], аби тато платив кошта. З хати виганяють з бебехами! Ідеш до війта, по руках цілуєш: “Війточку, виберіть мене із цієї кари”. “Ти,- каже війт,- бідний чоловік, то можу тебе випустити, але яку я вигоду буду мати за твою вигоду?” Стиснеш плечима, складешся, як цізорик [15], та й кажеш: “Місяць вам буду задурно служити...” Так чи не так, люди, правду кажу чи брешу, як пес?!
- Все так, цілий гатунок такий, одного слова не замилили [16].
Іван дрижав цілий, чув на собі вагу страшних своїх слів.
- Аби-сте не казали, люди, що кранчу над головами своїх дітей, як ворон над стервом, не кажіть, люди, не кажіть! Я не кранкаю, я правду говорю, мій жаль кранкає, серце кранкає!
Очі його запалилися, і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті.
- Бо виглядає так, що я свої діти геть позбиткував [17], гірше, як темний ворог. А я, видите, не позбиткував. Я лишень прогорнув з-перед очей сьогодні, і завтра, і рік, і другий і подивився на мої діти, що вони там діють? А що я уздрів, те й сказав! Я пішов до них у гості, та й кров моя застигла на їх господарстві...
По хвилі:
- Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й пішки б з ними туди йшов, аби їх занести далеко від цього поругання. Я би ті моря берегами обходив...
Куми забули були за відпочинок, а тепер собі нагадали, швидко повставали і пішли.
Рано.
Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама, марна, жовта, і бгала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссі спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати. Діти з ложками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.
- Семенку, ти вже наївся?
- Вже,- відповів шестилітній хлопець.
- То візьми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна нахилитися, бо дуже болить усередині. Не кури дуже.
- Уступіться, бо через вас я не можу замітати.
Мама звелася і поволіклася на постіль.
- Семенку, а тепер гарно вмийся, і Катруся, і Марія най вмиються, і побіжи в збанок води начерпнути, але не впадь у керницю, не схиляйся дуже...
- Семенку, піди та нарви огірків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я бачу, що буду слаба, та не будете мати що з хлібом їсти. Та й нарви кропу і вишневого листя. Та не сотай огірчиння, але рви біля самого огудиння...
- Семенку, здійми з грядок [18] сорочки, щоб я полатала, бо ходите чорні, як ворони.
Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз по раз гримав на молодші сестри і казав, що дівки не знають нічого, лишень їсти.
- Вони ще малі, Семенку, як виростуть, та й будуть тобі сорочки прати.
- Я наймуся, та й там мені будуть сорочки прати, а їх не потребую.
- Не тішся, дитино, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.
- А дивіться, тато зросли в службі та й нічого їм не бракує.