«В колоніях Нідерландської Індії, — сказав Маклай, — я вирізняю дві більш-менш виразні антропологічні раси: «Малайську, що тяжіє до загального стовбура монголоїдів, і меланезійську, або негроїдну, до складу якої поряд з папуасами Нової Гвінеї входять, безперечно, також негритоси Філіппін і деякі племена континентальної Малакки. Дві раси, але, зважаючи на спільність соціальних інтересів практично всіх тубільців від Яви до Нової Гвінеї, а також на поспільний, єднаючий вплив малайського елемента, я не зважився б назвати навіть таке мале число націй. Уоллес і Лансберге, на мій погляд, мають рацію, лише в тому, що населення всього архіпелагу не можна віднести до однієї національності. Та це не означає, що велика кількість різноманітних племен і народців не можуть скласти єдиної нації. Я зважаю, певна річ, на ту відмінність, яка існує між поняттями «національність» і «нація», хоч багато хто цієї відмінності ніяк не хоче визнати. Проте навряд чи хто зараз ризикнув би сказати, що в Північній Америці така країна, як Сполучені Штати, у державному розумінні не є єдиною нацією, хоча населяють її люди різних національностей. Вони різні з точки зору етнолога, та як неподільний суспільний організм безперечно складають єдину націю в очах правознавця, бо нація є поняття не етнолого-антропологічне, а завжди — соціальне.
Національності виникли шляхом об'єднання сусідніх племен, споріднених аналогічним типом, мовою, культурою, віруванням. Це — етнос, або люди одного однорідного народу, як греки, французи, італійці… А в націй механізм і причини їх виникнення зовсім інші. Передусім тут усе будується на спільних соціальних інтересах, які спонукають людей, етнічно й антропологічно часто зовсім різних, об'єднуватися в єдину спільність для побудови історично необхідної державності; тобто нація є твірне держави. Етнічно ця спільність може бути однорідною або неоднорідною, та хоч би як відрізнялися окремі етнічні групи, зовнішні відмінності не можуть завадити їм скласти єдину націю. Як сказав ще в XIII столітті яванський письменник Тантулар, нація — це «бхіннека тунггал іка» — «єдність у різноманітті».
В цьому розумінні для утворення держави, а отже, і нації у тубільного населення тутешніх голландських колоній, я гадаю, є всі підстави й достатньо причин».
Тепер, через ціле століття, маклаївське визначення понять «нація» і «національність» уже не відкриває нам нічого нового. Ну, звичайно ж, усе правильно. Але ж не так вважали сто років тому, тим більше колонізатори, які проголосили грабіжницький лозунг: «Поділяй і володарюй!» Націями мали право називатися переважно народи Європи, та й то не всі, а тільки ті, що становлять основне населення незалежних держав. Румунів, наприклад, визнали румунами лише в другій половині XIX століття, коли вони утворили свою монархію, що об'єднала кілька одномовних придунайських князівств. Що ж до колоніальних країн, навіть таких гігантів, як Індія, то все «їхнє населення неодмінно поділялося на племена й маленькі народи, називати які націями вважалося безглуздо, а з другого боку, було небезпечно, бо таким чином вони зрівнювалися б з європейцями. У всій Східній Азії тільки японці, які не дали себе підкорити чужоземцям, лишалися народом і нацією. А от китайці відтоді, як попали в залежність до англійців, дарма що були численні, іменувалися «китайсько-маньчжурськими народцями».
Важко сказати, як офіційна урядова газета «Ява боде» зважилася надрукувати інтерв'ю, спрямоване проти політики власного уряду. Чи то редактора зачарувала всесвітня слава Маклая і він не дуже вдумувався в суть його слів, чи, може, в редакції ніхто, крім автора, цього інтерв'ю перед тим, як його надрукувати, не читав. Очевидно, так воно і сталося.
На борту корвета «Скобелев» Е. К. Ліаан був 11 лютого пізно увечері. Потім, щоб устигнути дати матеріал назавтра в номер, йому треба було ще їхати 30 кілометрів з Танджунг-Пріока (порт Батавії) в місто. Отже, в редакцію він повернувся після півночі, коли газету вже закінчували верстати. У таких випадках новий невідкладний матеріал іде, як кажуть журналісти, «з коліс», часто без попереднього редакторського читання й виправлення. До краю стомлений на той час черговий редактор, щоб не затримувати друкарів, змушений довіряти авторові, тим більше, що цього разу автором був хоча й малодосвідчений репортер-початківець, зате лойяльність його не викликала сумніву — батько Е. К. Ліаана, полковник К. Р. Ліаан, обіймав тоді посаду керуючого яванською колоніальною поліцією.