Австралійський журналіст Френк Гріноп, шотландець за національністю, видав у 1944 році в Сіднеї книжку «Who travels alone» («Той, хто мандрує один»), у якій зокрема писав:
«Петро Великий не тільки посилав молодих людей учитися за кордон, а й запрошував у Росію вправних майстрів з Голландії і Німеччини, Франції і Англії, з Шотландії…
Російські історики досі приділяють велику увагу шотландцям, які в ті далекі часи осіли в Росії. Їх тоді було багато, таких, що покинули свою справді нещасну батьківщину, яка, не зважаючи на свою мужність і тривалу боротьбу за незалежність, втрачала шанси на успіх… Серед цих людей був і архітектор, якому Петро Великий доручив скласти проект Царського Села. Для шотландця Камерона то була велика честь… Потім архітектор Камерон та інші шотландці перемішалися із запорозькими козаками на Дніпрі, переженились і обрусіли. Ось чому серед росіян з'явилися такі прізвища, як Стюарт, Леслі, Маклай… В імені Миклухо-Маклая немає нічого слов'янського, — і неважко зрозуміти, що «Миклухо» — «Маклуре», а «Маклай» — «Маклей»…»
Отже, за Грінопом Маклай — шотландець. Але звідки в автора така певність? На це запитання Гріноп прямо не відповідає, одначе у своїй книзі не раз посилається на щоденники Маргарити Робертсон — дружини вченого, яка його родовід, звичайно, повинна була знати. Так, але в усьому багатотомному щоденнику М. Робертсон шотландці згадуються тільки в одному записі від 14 серпня 1888 року: «Я виявила, що серед росіян трапляється чимало шотландських… прізвищ… Є Леслі, Стюарти, Маклінги тощо. Дуже цікаво».
Як бачите, різниця велика. Про шотландське походження свого чоловіка М. Робертсон не каже й слова. Окрім того, шотландські прізвища їй траплялися серед росіян, а не серед запорізьких козаків, змішатися з якими шотландці аж ніяк не могли, бо в Росію разом з майстром декоративних садів Чарлзом Камероном їх запросила в 1779 році Катерина II, а не Петро Великий. Запорозьку ж Січ було зруйновано і дощенту знищено 1774 року.
Та, може, у Грінопа були якісь інші джерела, про які ми не знаємо? Гай-гай, були, причому досить відомі.
Наприкінці березня 1888 року в Санкт-Петербург прибув англійський журналіст Бенджамін Моррісон — володар спеціальної премії Ротшільда, яку він одержав від могутнього банкіра за сенсаційні нариси, навколо яких у той час в Європі було зчинено страшенний галас, про життя двох нещодавно померлих великих авантюристів: Карла Нессельроде — сина непутящої єврейки з Франкфурта-на-Майні, що став могутнім канцлером Російської імперії і графом при царі-антисеміті Миколі І, та про Бенджаміна Дізраелі — онука дрібного єврейського спекулянта з Венеції, який піднявся до висот прем'єр-міністра Великобританії і дістав титул лорда від британської королеви-шовіністки Вікторії.
Біографічні нариси, інтерв'ю та оповідання про видатні постаті були для Моррісона головним журналістським фахом. Вправний майстер свого жанру, він ніде постійно не працював, а укладав контракти на запропоновані теми. Цього разу він уклав такий контракт з лондонською газетою «Дейлі ньюс» і тижневиком «Санді таймс», зобов'язавшись привезти їм з Росії серію автобіографічних інтерв'ю знаменитого вченого-мандрівника Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая.
У Петербурзі, проте, з'ясувалося, що Маклай лежить у лікарні в дуже тяжкому стані, і його лікар професор Сергій Павлович Боткін, що цілодобово перебував біля недужого, нікого із сторонніх до нього не пускає. Побачив мандрівника Моррісон лише через три тижні, 17 квітня, коли взяти в нього інтерв'ю вже ніхто не міг. Того дня Миклухо-Маклая ховали.
Але ж недарма побутує журналістська примовка: «Живий ти чи мертвий, головне, щоб устиг передати матеріал в номер!» Отож і герой живий чи мертвий, а інтерв'ю повинен дати. Не вертатися ж Моррісону в Лондон з порожніми руками.
І, розраховуючи, мабуть, на ще одну премію Ротшільда, а заодно й на особливе співчуття своїх редакторів шотландців, Моррісон узявся до діла. Як кажуть, умить сотворив «інтерв'ю» з цілих семи розділів.
Зрозуміло, для Ротшільда Маклаєві належало бути бодай напівєвреєм, і неодмінно по материній лінії, оскільки національність у євреїв визначається по матері, а для редакторів шотландців — хоча б напівшотландцем, і тільки по батьковій лінії, бо у шотландців, як і в більшості народів, національність успадковують від батька.