1921 року всі хатини Маклая в Західному Іріані голландці спалили. Та невдовзі «таль Маклай» почали з'являтися знову. Їх знову спалили. І знову з'явилися нові. А потім папуаси замість бамбукових хатин стали будувати кам'яні.
Ніколи раніше кам'яного будівництва у тубільців Нової Гвінеї не було. Люди «кам'яного віку», вони чудово вміють обробляти камінь, але в будівництві його не застосовували. Перші будівлі з цегли і каміння на острові звели європейці. Папуаси взяли з них приклад, але своїм будівлям надавали форму бамбукових хатин Маклая. І робили все тільки з каміння, причому ж монолітного, щоб будівлю не можна було ні підпалити, ні зруйнувати.
На жаль, багато разів їм довелося розчаровуватися. Хатини Маклая, як і раніше, руйнували: не вогнем, то вибухівкою. Примиритися з будь-яким конкурентом голландська церква затято не бажала. Проте успіху в Західному Іріані вона все одно не мала. Не тільки в білому богові, але і в білих священиках папуаси вбачали своїх ворогів, бо ті приводили в їхні села солдатів, які знищували все, що було пов'язано з тубільними культовими обрядами. Саме тому, всупереч насильству побожних цивілізаторів, ім'я доброго Маклая серед папуасів ставало дедалі популярнішим. Минали роки, десятиліття, але воно не забувалось. І незважаючи ні на що, хатини Маклая на Новій Гвінеї все-таки стоять. Тепер їх менше, набагато менше, ніж було до 1921 року, але вони є.
Одну з них ми й хотіли подивитись у селі Араль.
Назустріч нам з села йшла юрба чоловіків, душ двадцять. Попереду ступав наш старий провідник, що був хтозна-куди зник. Зупинившись за два кроки від нас, він з надривною хриплуватістю прокричав:
— Уранаса-уранаса пергі Араль тагі! (Чоловіки села Араль прийшли!)
— Апа кабар? (Що нового?) — привіталися ми з чоловіками села Араль по-малайському.
Вони не відповіли. Мовчали, пильно роздивлялись мене й Анді. Але обличчя їхні при цьому не виказували ніякої цікавості. Зовні вони були геть байдужі.
Минула хвилина, друга… Папуаси мовчали. Відверто кажучи, мені стало трохи не по собі. Що там в голові у цих людей?
Розмальовані червоною і білою глиною торси, кабанячі ікла або круглі кістяні палички в носових перегородках. З одного до кінчика носа пришито ґудзик. Ротангові браслети вище ліктів і на ногах, намисто з відполірованих собачих зубів, черепашок, кольорових камінчиків. У кожного в руках бамбуковий спис.
Навіть тепер, пригадуючи ту першу зустріч у джунглях Західного Іріану, я притлумлюю мимовільний холод. Надто застрашливий вигляд мали чоловіки села Араль. А їхня тривала мовчанка була просто нестерпна, хоч Анді й попередив мене, що одразу вступати в розмову з незнайомими людьми у папуасів вважається непристойним. Чоловік повинен мати витримку і спершу добре роздивитися, хто перед ним.
Не пригадую, про що я думав у ті прикрі хвилини, але тепер, заново переживаючи їх, дуже ясно уявляю собі першу появу Маклая на березі затоки Астролябія. Так чи інакше, але я був певен, що зі мною нічого страшного не станеться. До того ж поряд був Анді, який володів місцевою мовою. А в Маклая не було ні перекладача, ні хоч якоїсь певної надії на особисту безпеку. Адже в той час по всій Океанії про папуасів ходили найжахливіші чутки. Кровожерливі канібали, жорстокі дикуни… Він ішов до них, знаючи тільки це.
Звичайно, перемогла мудрість — лежачого не б'ють. Та які потрібні були нерви, щоб в оточенні цих людей лягти на циновку й заснути?
… Нарешті з гурту вийшов високий літній чоловік — видно з усього, начальство: його голову прикрашали прихоплені бісерною пов'язкою гострі козячі роги й закріплена на тій же пов'язці давно застаріла австралійська колоніальна монета, що хтозна-як попала в індонезійську частину Нової Гвінеї. Староста села.
— Кабар байк! (Новини добрі!) — відповів він на наше привітання майже грізно. — Я — Нагурдан.
Анді ледь схилив голову:
— Ми слухаємо тебе, Нагурдане.
— Нагурдан слухає тебе і його. Говори.
Наш старий уже напевне сказав, чого ми сюди завітали, але Анді все пояснив Нагурданові ще раз. Він пояснив, що цей білий чоловік (мова йшла про мене) — байк оран, хороший чоловік. Він прийшов здалеку, бо любить Маклая і хоче побачити, яку хатину збудували для нього люди села Араль. Усі знають, що в селі Араль хатина Маклая — найкраща. Іншої такої хатини ніде немає. Нагурдан це теж ніає, бо він староста села Араль — великий староста.
Папуас слухав незворушно. Можна було подумати, що слова Анді не справили на нього ніякого враження. Потім пін таким самим майже грізним тоном сказав: