Тепер про Ваше посилання на Бетховена. Наскільки я зрозумів, Ви маєте на увазі той його вислів, у якому він каже, що не знає інших ознак переваги, крім доброти. Без сумніву, він має слушність, як по-своєму мав слушність і Авіценна, який говорив про природу жорстокості: «Недуга ця тяжка, але не з тих, котрі доступні зціленню лікаря. Лікувати її повинен розум самого недужого. Це є вада, породжувана часто довільно привласненою вседозволеністю, та більше — темнотою забобонів. Освічена людина, навчившись за допомогою думки прозирати в таємниці світобудови, відкине будь-яку можливість насильства. Вона зрозуміє, що Життя — чудодійна вершина прекрасного, руйнувати яку не тільки злочинно, але й ганебно».
Обидва вислови чудові й варті, безперечно, того, щоб їх було взято в коло гуманістичних ідей, проте зараз, як мені здається, ми говоримо про інше. По суті, засуджуючи «жорстокість» в обрядах тасманійців і вимагаючи з цієї причини їхньої рішучої заборони під страхом покари, Ви слідом за колоністами відмовляєте остров'янам у малій, якщо не останній, можливості вижити. Не слід забувати, що істинної доброти не буває, без принципової позиції, а такої позиції — без постійної готовності боротися за свої ідеали. Оскільки світ складається з добра і зла, то перше завжди потребує захисту, а отже, і непохитної суворості. Інакше всі гуманістичні прагнення були б утопічною ілюзією і віра в їхню кінцеву плідність у всякої тверезо мислячої людини викликала б тільки сміх…»
У порівнянні з австралійськими аборигенами і загиблими під натиском європейських колонізаторів тасманійцями сучасним папуасам живеться легше. У соціальному відношенні їх уже ніхто не утискує, немає в них особливих проблем і з добуванням їжі, але одвічна відсталість, часті стихійні лиха, нездоровий клімат острова і незахищеність від хвороб, нарешті, нескінченні міжплемінні війни, що виникають і тепер, вимагають від новогвінейця не меншої витривалості й уміння постояти за себе, ніж у людей маунг. Виживають тільки дужчі, і тому не випадково, перш ніж одружитись і мати дітей, молоді воїни у папуасів теж повинні довести свою життєздатність.
Тим часом женихи, замінивши бойові списи й луки на довгі бамбукові жердини, готувалися до старту. Здавалося, вони навмисне напускали на себе таку собі недбалу безтурботність. Вервечкою шикуючись біля помосту, женихи весело про щось балакали, під'юджували один одного, жартували, але всі їхні розмови явно не торкалися того, що зараз мало відбутися. Грізна вогнедишна яма ніби й не існувала.
Я дивився на них, і в мене завмирало серце — адже світовий рекорд із стрибків у довжину, який належить американському спортсменові Бобу Бімону, дорівнює восьми метрам дев'яноста сантиметрам. Але Бімон — спортивна зірка першої величини, атлет, який володіє феноменальними здібностями. А тут на старт виходили звичайні папуаські хлопці, котрі хоч і навчаються з дитинства стрибків у довжину з допомогою жердини, проте все ж далеко не атлети. З другого боку, спортсменам у такій ситуації напевне дозволили б скільки завгодно тренувальних спроб, а цим хлопцям не належало жодної. Короткий розгін і… зразу стрибок!
Попереду йшов жених, чий зріст, за нашими мірками, не відповідав навіть середньому. Не карлик, ні, сантиметрів сто шістдесят, але для стрибуна з п'ятиметровою жердиною через яму діаметром вісім метрів цього замало. Худий, не дуже зграбний, і обличчя не назвеш вольовим. У ньому не було ні відповідної до випадку рішучості, ні хоча б завзяття; якесь надто вже простодушне.
Я був майже певен, що над цією клятою ямою він неодмінно зірветься і вмить згорить.
Раптом без усякої попередньої церемонії вождь Лако щось гортанно прокричав. То була команда. І тільки-но пролунала, юний жених кинувся до ями.
На галявині всі затамували подих. Потім, коли вже на вершині політної траєкторії хлопець ніби зненацька завмер і, здавалось, от-от упаде вниз, у самісінький центр ревучого вогнища, хтось не витримав, крикнув:
— Солмон! Солмон!
Траєкторія, однак, була розрахована точно. Жердина, з якою хлопець приземлився по той бік багаття (він летів разом з нею), встромилася в землю метрів за півтора від вогню. А сам стрибун, тепер без жердини, відскочив ще приблизно на стільки ж.