«Покидаючи в грудні 1872 року Нову Гвінею, незважаючи на спільні й настійливі прохання тубільців лишитися в них, я обіцяв їм вернутись, коли довідаюсь, що моє повернення може бути для них корисним.
Останнім часом, коли навала європейської колонізації з усіма її небезпеками для тубільців загрожує моїм чорним друзям, я думаю, настав час виконати моє слово, яке я повинен і хочу дотримати, незважаючи на те, що цей намір відволікає мене на певний час від суто наукової роботи і що я цілком усвідомлюю всю серйозність і складність справи, яку починаю сам й без нічиєї допомоги.
Я перебуваю в дану хвилину на шляху до берега Маклая, де думаю оселитись, додержуючи своєї обіцянки, намагатися чим і як можу бути корисним тубільцям, тобто не допустити, наскільки буде можливо, щоб зіткнення європейської колонізації з чорним населенням мало б надто згубні наслідки для останнього (як, наприклад, це сталося в Тасманії, в Австралії й буде, очевидно, на островах Фіджі).
Я сподіваюсь, що громадська думка всіх чесних і справедливих людей буде для моєї справи достатнім захистом і охороною, проти загарбницьких зазіхань урядів і проти несправедливих і насильницьких вчинків усіляких європейських експлуататорів і шукачів збагачення та особистої вигоди всіма засобами й шляхами.
Якщо, попри всі старання, мої зусилля будуть марними, наукові дослідження і спостереження у цій вже почасти відомій мені країні винагородять, можливо, мої жертви: часу, здоров'я і коштів; якщо ні, — усвідомлення, що додержав дане слово, буде достатньою винагородою за моє починання.
Сподіваюсь, що мої друзі знають мене добре, щоб не сприйняти мій намір за легковажний вчинок, і не зрадять колишньої дружби й симпатії до мене, дізнавшись, що, незважаючи ні на що, я дотримую слова і повертаюсь у Нову Гвінею не виключно як природодослідник, а також як і «покровитель» моїх чорних друзів берега Маклая, що наважився захищати, наскільки можу, їхнє праве діло: їхню незалежність у разі європейського вторгнення (неминучий наслідок якого — загибель тубільців), хоча усвідомлюю, що їхнє діло — діло слабкого проти сильного!..»
Щоб привернути на свій бік громадську думку різних країн, він просив Мещерського опублікувати цей уривок із свого листа у поважній петербурзькій газеті «Голос» і лондонській «Таймс», але ні та, ні інша газета його не надрукували. В редакціях визнали наміри Маклая надто наївними. Незалежність папуасів? Але яким чином вона була можлива за тих обставин, коли закінчувався розподіл світу на сфери впливу сильних держав? Без рішучої опіки однієї з них ні про яку незалежність тубільців Нової Гвінеї не могло бути й мови. Маклай, власне, це усвідомлював і планував створити незалежний Папуаський союз під протекторатом Росії, але говорити про це, не знаючи, як до його планів поставиться російський уряд, він, звичайно, не міг. Однак усе ж ризикнув скористатися російськими державними прапорами, які він, прибувши на Нову Гвінею, підняв на найвидніших місцях свого берега. Робити це без відома уряду, звісно, не можна. Але Маклай сподівався, що в Росії його зрештою підтримають.
На жаль, сподівавсь, як показали подальші події, даремно. Нова Гвінея з її первісними папуасами російський уряд зовсім не цікавила. Коли 1886 року вчений повернувся в Росію і обнародував свій проект Папуаського союзу, запросивши через пресу охочих переселитися на далекий тропічний острів, петербурзька газета «Новое время» опублікувала статтю близького до урядових кіл журналіста К. О. Скальковського, який у зарозуміло-повчальному тоні писав:
«Микола Миколайович Миклухо-Маклай зробив, як відомо, в газетах жартівливе запрошення росіянам, які бажають їхати селитись у Нову Гвінею, звертатися до нього по довідки. Ми називаємо це оголошення жартівливим чи правдивіше, блазенськи-жартівливим, бо Миклухо-Маклай мав би знати, що коли таке запрошення він зробив серйозно, то кожен адвокат має право припинити його колонізаційні спроби на підставі закону, за яким встановлено вельми серйозну кримінальну відповідальність за схиляння російських підданих до еміграції.