У спогадах Маргарита Робертсон є цікава подробиця. Виявляється, Маклай ніколи не дозволяв собі витрачати на їжу більше півкарбованця в день. Одягався теж дуже скромно. Єдине, проти чого він не міг устояти, — відносно часто купував нову білизну. Але для цього завжди заощаджував на їжі.
Кожну зайву копійку вчений беріг для мандрівок. Та не мовиться так — зайві копійки. Не було їх у Маклая. і не тому, що Російське географічне товариство, представником якого він був за кордоном, скупилося на субсидії. Навпаки, географи Росії всіма силами намагалися допомогти йому. Але саме Товариство перебувало на утриманні державної скарбниці і за статутом мало право фінансувати тільки подорожі вчених усередині своєї країни і в країнах, прилеглих до Росії. Тому грошові перекази на ім'я Миклухо-Маклая, який вивчав далеку Океанію, потребували численних узгоджень, дозволів тощо. Іноді таким впливовим особам, як адмірал Федір Петрович Літке і знаменитий дослідник Середньої Азії Петро Петрович Семенов-Тян-Шанський, доводилося наполегливо клопотатись роками, і не завжди це закінчувалось успіхом.
Далекі наукові експедиції повинна була оплачувати Академія наук. Але в Російській Академії при царях-германофілах усіма справами керували зальотні німці, чекати від яких допомоги російському вченому не доводилось. Коли 1886 року Маклай привіз у дар Академії свої безцінні наукові колекції, зібрані з величезними зусиллями, а часто-густо і з ризиком для життя на островах Океанії, академіки-німці не захотіли навіть на них поглянути. Щоб вони не загинули, вчений мусив звернутися до російської громадськості через пресу:
«Незважаючи на всі мої клопотання, Академія наук і цього разу, очевидно, побажала виправдати репутацію, яка про неї склалася, що вона існує тільки для німців, і рішуче відмовила мені в будь-якому приміщенні для моїх колекцій, які я збирався їй подарувати, і лишається тільки сподіватися, що, поки мені не вдасться знайти якесь приміщення, щоб їх розпакувати, управління залізниці в «інтересах науки» не викине їх на вулицю чи не продасть з аукціону для покриття витрат за зберігання…»
Лише після того, як цей лист з уїдливими коментарями був передрукований у Лондоні й Парижі і Королівське географічне товариство Великобританії звернулося до царського уряду з проханням продати йому колекції Маклая, Імператор Олександр III особисто розпорядився «взяти колекції в Академію і зберігати в належному порядку, відповідно до їх вартості».
«… А батьківщині — честь вважати його серед своїх синів…»
Наївний італієць Бекарі, йому здавалося, що в Петербурзі не можуть не розуміти, яка це честь. Не знав, мабуть, синьйор Бекарі, що офіційна Росія, яка звикла поклонятися всьому іноземному і обдаровувати благами лише тих з росіян, «хто, думаючи, в думках своїх угадував бажання вождя», ніколи не вважала за честь називатися вітчизною когось із своїх синів, хай навіть і дуже великих. Надто — поки по них не відзвонили дзвони. Кому він був тут потрібен із своїми крамольними ідеями рівності й братства? Той-таки Олександр II, який колись, будучи цесаревичем, урятував Маклая від тюрми, тепер, уже як імператор, даючи аудієнцію «екзотичному» вченому влітку 1886 року, в розмові з ним сказав:
— Хвалити бога, в нашій державі інородців до скотини ми не рівняємо. І киргиз і тунгус — люди. А проте всякому слід знати своє місце. Як росіяни, на превеликий жаль, поки що далекі від культурних європейців, так більша частина інородців Росії далека від росіян. Що ж до люб'язних вам папуанців, то, наскільки нам відомо, вони більш дикі, ніж тунгуси. Яке ж, прошу вас, можливе братання? Гідні жалю, одначе ж, на нашу думку, передчасні ваші старання, а тому й марні, хоча по-християнському, може, похвальні. Та як би похвальність ця не збаламутила кого до часу…
Колись академік Карл Максимович Бер, благословляючи Маклая у Велику Науку, напучував молодого вченого:
«… а найважливіше — вміння мислити вільно, бо тільки воно дає плоди, непідвладні тліну чи забуттю. Однак вільний, не підлеглий приписаній регулярності плин думки неможливий без вільної душі творця. Сам собою мозок нічого не народжує. Всі плідні струми йдуть до нього з душі, яка в справжнього творця набагато відважніша й набагато обізнаніша, ніж розум. Творити суть повставати, бунтарствувати і без оглядки йти на бій за добування істини. Коли ж людина за природою своєю природжений раб, повстати вона просто боїться. Тому з перших кроків виганяйте з себе все рабське, будьте в своїй душі вільним, неодмінно вільним і над усе на світі бійтеся трепетного колінопреклоніння. Борони вас боже, ні перед ким!..»