Записавши в особливу книжечку ці напучувальні слова старого академіка, Маклай зробив потім їх одним із своїх девізів.
— Як мені здається, государю, — відповів він того дня Олександрові, — пошуки істини завжди сучасні й тому не даремні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу окремому уряду чи державі, я служу людству, в тому числі, ясна річ, і своїй вітчизні.
— Он як! Ви так думаєте? — сказав імператор, не зразу опам'ятавшись. — Але це… Одначе ви зухвалець, пане вчений дослідник! Так і до крамоли недалеко… — І, хмурячись, додав — Не смію вас більше затримувати…
Та все-таки розпорядився видати Маклаєві із скарбниці 20 тисяч карбованців на покриття чергових боргів і дворічне проживання в Австралії. Але це було згодом, а тоді, 1878 року, грошей у Сінгапурі Маклаєві взяти було зовсім ніде.
Але, видно, є така закономірність: людина, яка віддає себе людям, не може загинути серед людей. Протягом усього життя Маклая в найкритичніші моменти хтось зустрічався на його шляху, хто вважав за свій обов'язок допомогти йому. Бекарі, з яким вони бачилися колись лише мимохідь, знову влаштував його в одну із сінгапурських лікарень, заплатив за курс лікування, дав грошей на витрати, коли Маклай вийде з лікарні, й написав у Росію.
Але й друга закономірність: біда одна не ходить, а з собою ще й горе водить. Пароплав, яким мали припровадити у Європу лист Бекарі, в морі зазнав катастрофи. На допомогу йому приспів американський крейсер. І через Америку лист потрапив у Росію тільки через рік.
І знову непередбачені обставини. Князь Олександр Олександрович Мещерський, кому адресувався лист, весь свій статок віддав польським повстанцям і допомогти своєму щирому другові Маклаєві ніяк не міг. Він дав велику телеграму в Париж Іванові Сергійовичу Тургенєву, однак у Тургенєва вільних грошей, як виявилося, теж не було. Мещерському він відповів, що зможе надіслати «допомогу нашому спільному другові» лише з наступного гонорару, місяців через три.
Іван Сергійович слова дотримав. Через два з половиною місяці він надіслав у Сінгапур для Маклая дві тисячі англійських фунтів стерлінгів, що за тодішнім валютним курсом становило майже 14 тисяч карбованців сріблом. Але вченого в Сінгапурі вже не було.
Дізнавшись про це й не відаючи, куди міг подітися Маклай, Мещерський звертається в редакцію газети «Голос» N проханням опублікувати листа Бекарі. Редактор «Голоса» Краєвський дає до цього листа свій коментар:
«Скільки тяжких і безрадісних думок приходить у голову, коли читаєш листа італійського вченого, що закликав російське суспільство допомогти не якомусь невідомому бідакові, позбавленому роботи через старість, а російському вченому, котрий присвятив десять років найкращого життя дослідженню маловідомих островів Тихого океану й змушеному віддати в заставу банкірам та купцям усі свої дорогоцінні зібрання, щоб у 35 років від роду, досягнувши всесвітньої слави, не вмерти з голоду… Пан Бекарі звертається по допомогу до тих, на кому лежить моральний, гуманістичний і патріотичний обов'язок урятувати нашого співвітчизника… Невже Петербурзький університет і Медико-хірургічна академія, слухачем яких був М… М. Миклухо-Маклай, можуть байдуже поставитися до його гіркої нужди!
Хай не кажуть нам, що можуть зробити університет чи академія. Не нам указувати професорам та академікам, що вони повинні зробити для порятунку свого товариша по науці… Якби російське суспільство поважало літературу, цінувало науку, то російські вчені не вмирали б з голоду, не віддавали б у заставу свої дорогоцінні праці заради шматка хліба…
Честь і гідність російського суспільства вимагають вжити негайних заходів. Ми повинні з вдячністю повернути іноземним купцям та банкірам ті позички, які, можливо, врятували Миклухо-Маклая від голодної смерті… Ми могли не знати про його жахливе становище, але, дізнавшись, повинні надати негайну допомогу, повинні, якщо бережемо честь російського імені, якщо дорожимо науковими працями і шануємо вчених. Якщо ж ми не поважаємо науки, то й нас поважати ніхто не буде».
Уряд, Санкт-Петербурзький університет, Медико-хірургічна академія і весь вищий світ Російської імперії до закликів італійського вченого і редакції газети «Голос» поставилися все-таки байдуже. Проте лист Бекарі й коментар до нього Краєвського не лишили байдужим російський народ. З усієї Росії в «Голос» почали надходити грошові перекази. Кожен посилав Маклаєві скільки міг. Селянин Самарської губернії Петро Стародумов написав:
«Надсилаю півтора карбованця для згаданого у вас горопашного вченого. Більше не можу, цього місяця заробив два карбованці з полтиною. Однак терпіти сором за Росію неспроможний.