Тож звиняйте,
Петро Стародумов».
Зверніть увагу на цей лист і вдумайтесь, наскільки мав слушність Миклухо-Маклай, коли сказав: «Істинно російській натурі чужі не люди чужі, їй чужий егоїзм».
По крихтах російські люди зібрали для Маклая 4500 карбованців і надіслали йому не як громадську милостиню, а «для збереження честі російського імені й на ознаку поваги російських людей до гуманістичних ідеалів, котрим ви служите як учений-подвижник з ревністю героїчною». Ось які слова стояли на цьому переказі!
Завважте: «гуманістичних ідеалів». Не просто гуманній меті — ідеалам!
Росія, якщо не мати на увазі офіційну Росію, була не винна, що грошовий переказ надійшов у Сінгапур тільки через 15 місяців після того, як написав свого листа Бекарі.
Маклай вийшов з лікарні на рік раніше. Він не встиг одержати й гроші Тургенєва. А в лікарні вдруге пробув не місяць, а два, вдвічі довше, ніж передбачалося спочатку. І це вимагало додаткової оплати, тому всі гроші, які йому залишив на витрати італійський учений, було віддано за лікування.
Маклай знову з'явився на вулицях Сінгапура без копійки й знову, щоб якось жити, змушений був віддати в заставу колекції і рукописи, що їх перед цим викупив Бекарі. Тим часом стан здоров'я Маклая, незважаючи на загалом тримісячне його перебування в лікарні, й далі погіршувався. Пише 11 березня 1878 року секретареві Російського географічного товариства баронові Остен-Сакену:
«Високошановний Федоре Романовичу!
Ось уже 5 тижнів, як не в змозі підвестися з ліжка. Переміна страви, скорбут на жалюгідній шхуні так страшенно вплинули на шлунок. Буде вельми кепсько, якщо хронічний катар шлунка й кишок перейде в дизентерію, що, одначе, цілком можливо.
Я дуже, дуже слабий. Догляду й піклування від найманої прислуги, особливо малайців, вимагати не можна, тому моє становище вельми не комфортабельне.
Писати в ліжку теж не можу, навіть ці рядки пишу уривками, відпочиваю кожні п'ять хвилин.
Не знаю, коли одужаю. Пишу про хворобу, щоб у Географічному товаристві знали причину, чому не надсилаю повідомлення про моє останнє перебування на березі Маклая.
Тільки-но почуватимусь трохи краще, буду писати. Сьогодні не можу більше…»
Лікарі, однак, кажуть, що, лишаючись у Сінгапурі, сподіватись на поліпшення здоров'я він не може. Йому наполегливо радять перемінити клімат на помірніший. Південна Європа, Японія чи Австралія — або ще через два-три місяці кладовище в Сінгапурі. Але як звідси вибратися, на які кошти, Маклай не уявляє.
Раптом 9 квітня після чотирирічної перерви цілком несподіваний грошовий переказ від Російського географічного товариства — на 3577 північноамериканських доларів! Це порятунок.
Знову (вже вкотре!) він викуповує свої наукові дорогоцінності і на решту 452 долари бере вексель на Сідней. Та щоб їхати в Австралію, у нього немає сил підвестися з ліжка, і ще майже два місяці він лишається в Сінгапурі, точніше, в Іохор-Бару, куди із співчуття його забрав махарадья іохорський. Там, в Іохор-Бару, хоч він зовсім близько від Сінгапура, набагато чистіше повітря і не так спекотно. Поволі завдяки дбайливому догляду слуг та малайських лікарів махарадьї Маклай трохи видужав і 28 травня нарешті зміг сісти на пароплав, який відпливав у Сідней, і прибув туди через 22 дні, тобто 18 червня 1878 року.
З цього моменту в Австралію перемістився центр усієї його подальшої наукової діяльності. Вчений продовжував тут займатись антропологією (вивчав місцевих аборигенів), порівняльною анатомією, етнографією, зоологією, створив першу в Австралії морську біологічну станцію, багато писав і, як завжди, був активним політиком. І тут-таки, в Сіднеї, на тридцять восьмому році життя нарешті одружився.
Для всіх, хто близько знав Маклая, і найбільше, мабуть, для нього самого цей шлюб був несподіваним. Одружуватися він взагалі не збирався, точніше, вважав, що на одруження й сім'ю у нього бракує часу.
Оселившись у Сіднеї і трохи поправивши своє здоров'я, Маклай у березні 1879 року вирушив у нову подорож по островах Океанії, яка тривала до травня 1880 року. Повертаючись на місіонерському пароплаві «Елленгоуен» у Сідней, мандрівник у дорозі знову тяжко захворів. Три дні він був непритомний і, здавалося, зовсім не дихав. На судні вирішили, що він помер, і збирались уже поховати його. Капітан Джеймс Баском наказав, як належить за морським звичаєм поховання, зашити «небіжчика» в брезент і опустити за борт. І раптом уже зашитий у мішок «небіжчик» ожив — почав задихатись у мішку й тому захрипів. Забобонні моряки так перелякались, що зі страху кинулися хто куди й нізащо не хотіли виходити на палубу, поки штурман і капітан не винесли «воскреслого покійника» на берег — «Елленгоуен» саме плив Торресовою протокою вздовж берега острова Четверга.