Усвідомлення близького кінця спонукало його лічити дні й години. Йому все здавалося, що він витрачає час марно, хоч більшого напруження в роботі я не можу собі уявити. Крім двогодинної перерви на обід і відпочинок, він щоденно працював десять-одинадцять годин. І я не пригадую, щоб праця його гнітила. Якось, здається, кореспондент «Дейлі міррор» запитав його, що він вважає найпрекраснішим. «Працю, — швидко сказав він і, поміркувавши, додав: — Авжеж, працю. У ній найповніше проявляється життя, а що може бути прекрасніше за життя?»
Над письмовим столом у нього завжди висіли два вислови Петрарки: «Коли я думаю про скороминучість життя, мене сповнює тривогою той обсяг роботи, яку я почав». І другий: «Коли я працюю, я вільний… я живу».
У душі я не вірила, що його так скоро не стане. Страхітливо було в це повірити, але мені доводилося вдавати, що я вірю і ставлюся до цього з розумінням неминучого. Інакше він вважав би, що я не усвідомлюю, яке на мене чекає випробування, і в нас усе б розладналося. Потім я мала переконати його, що буду йому в його ділі не веригою, а милицею. Я розуміла, що жити для себе він не може і, звичайно, при всьому своєму джентльменстві не зможе достатньо приділяти уваги моїй персоні. Для дружини така перспектива була не дуже принадна, але я справді хотіла служити Маклаєві задля його ідеалів і його справи, бути йому другом і його сподвижником.
Може, мої міркування видадуться занадто раціоналістичними і знайдуться люди, які скажуть, що мною керувала не справжня любов, а холодний розум. Що ж, був розум, але його породила любов. Чого варта любов, яка не дає коханому полегкості?
Мої рідні, батько з матір'ю, були проти цього шлюбу. Як усі наші друзі, вони ставилися до Маклая з дружнім співчуттям, але, знаючи стан його здоров'я і, незважаючи на дворянське звання, досить часту скруту у засобах до життя, не уявляли його в ролі мого чоловіка. Батько зрештою готовий був примиритися, проте ставив неодмінну умову, щоб Маклай прийняв британське підданство і постійним місцем проживання обрав Австралію… Багатьом тоді здавалося, що це умова — батьківська примха, однак насправді причина була інша.
Наша сім'я на той час вважалась однією з найбагатших в Австралії, але весь сімейний капітал батько вклав у нерухоме майно. Він був акціонером кількох промислових підприємств і, пішовши у відставку з державної служби, купив прибутковий маєток Кровеллі під Сіднеєм. Управляти цим складним господарством ніхто з нашої сім'ї, на думку батька, був не здатен. Конче потрібну заповзятливість він знаходив тільки в мене й хотів, щоб після його смерті я очолила сімейну фірму. Але, ставши дружиною російського дворянина, я автоматично втрачала британське підданство і, перебуваючи в Росії, ніяк не змогла б дбати про наші справи в Австралії. Тому батько вимагав від Маклая британського підданства не з примхи, а в інтересах усієї сім'ї. Маклай же вважав це неможливим і для російського дворянина навіть ганебним.
Через три роки, коли Маклай виконав усю програму із запланованих п'ятнадцять років тому подорожей і лишилося тільки опрацювати накопичений матеріал і підготувати до видання зібрання творів, ми все-таки одружились, відмовившись від будь-якої матеріальної допомоги з боку моїх батьків і моєї частини спадку. Згнітивши серце батько благословив нас, але зробив це під великим тиском нашого спільного друга Уїльяма Маклея.
1885 року у нас народився Олександр-Аллен, а ще через рік — Володимир-Нільс…»[68]
Уїльям Маклей, якого Маргарита Робертсон називає «нашим спільним другом», згадується в усіх книжках і статтях, присвячених життю та науковій діяльності Миклухо-Маклая. На жаль, тільки згадується. Як ніхто інший із зарубіжних друзів Маклая, він заслуговує на те, щоб про нього розповісти детальніше.
Це була, як говорили в Сіднеї, особистість у квадраті — сер Уїльям Маклей. Дуже багатий землевласник, великий фінансист, промисловець, незмінний депутат верхньої палати парламенту Нового Південного Уельсу (в Австралії вона відповідала англійській палаті лордів) і між іншим видатний вчений-ентомолог, що створив найкращий в Австралії зоологічний музей, до того ж (теж між іншим) талановитий поет. Поряд з енергійним, невеликим на зріст (1 метр 67 сантиметрів) Маклаєм, чия руда борода і завжди зосереджено мудрі прозоро-блакитні очі мало додавали йому статечності, він скидався на добродушного вайла — півтораста кілограмів ваги при зрості 185 сантиметрів. Такий собі флегматичний товстун, що ліниво перекочує в роті сигару і мріє про одне: за сніданням про обід, а в обід — про вечерю.
68
Із записок М. Робертсон, які зберігаються в рукописному фонді Сіднейської бібліотеки Мітчела.