Він мав великий вплив в урядових колах і водночас був одним з найавторитетніших лідерів громадського руху, спрямованого проти уряду, писав фундаментальні наукові праці й складав блискучі балади, виховував купу своїх дітей і опікувався благодійницькими сирітськими закладами, однак, коли його питали, як йому вдається все це поєднувати, звідки в нього стільки часу, що він скрізь встигає та ще й ніколи не відмовляється йти на звані обіди й вечори, Маклей щиро дивувався:
— Біс його знає, практично я завжди вільний.
І, хоч як дивно, це була чистісінька правда. Така вже в нього була вдача. Нічим на світі всерйоз нібито не займався і, здавалося, вів спосіб життя ситого нероби, а проте…
Маклаєм, коли він прибув до Австралії і про нього з'явилися статті в місцевих газетах, сер Уїльям зацікавився тільки через його прізвище. Здивувався, що воно належало російському вченому, а звучало майже так само, як Маклей, різниця лише в одній літері. Цікаво. А коли сер Уїльям вважав щось цікавим, у нього відразу ж виникало непереборне бажання дізнатись про всі подробиці, навіть у ті священні пообідні години, коли він, поринувши у м'яке плюшеве крісло, розморено плямкав пухлими, рожевими, мов у дитини, губами, тимчасом як Еллі, його білява дочка-улюблениця, читала йому останні газетні новини.
— Та-а-ак, потішно, — не розплющуючи очей, сонно промовляв він і, раптом стрепенувшись, підхоплювався. — Боббі, Юджине, Енні, Барбаро, чорти б вас усіх ухопили, де ви там? Екіпаж!
Коли сер Уїльям розворушувався і починав діяти, перед ним розсипалися всі перешкоди.
На перших порах після приїзду в Австралію Маклай жив у будинку російського віце-консула Паулі, потім, щоб не завдавати клопоту господареві, переселився в маленький дешевий готель на околиці Сіднея. Тут його й розшукав Маклей. Упхався в номер, забувши, як це нерідко з ним траплялося, постукати і, звичайно ж, не згадавши, що треба вибачитись.
— Здрастуйте, я — Маклей! Х-ха, Маклей і Маклай, майже родичі. Ху, які нетрища! Знаменитий мандрівник, натураліст, великий Маклай — у такій норі. Ганьба, гань ба всій Австралії! Я, е-е… сказати б, теж натураліст… Маклей і Маклай, ха-ха!
З кузьками-павучками, яких вивчають ентомологи, Маклай діла не мав (згодом від сера Уїльяма він усе-таки перейнявся ними) і в Сіднеї перебував зовсім недавно, тому прізвище Маклей йому нічого не говорило й ніякого враження на нього не справило. Приголомшений такими несподіваними відвідинами, він розгубився. Адже це були не джунглі — цивілізоване місто.
— Даруйте, чим можу служити?
— Нора, кажу, тут, нетрища! Ганьба всій Австралії. — Перебігаючи очима по вицвілих, засиджених мухами шпалерах, по облупленій, з наростами сирості стелі, по заставленій сумками-саквояжами давно не фарбованій підлозі, він ніби накачував себе гнівом і раптом вибухнув: —Чорт знає що, якесь щуряче стійло!
— Цілком можливо, та все-таки у чім річ?
— Ха, можливо! Хіба ви не бачите самі… Цього пройду, цього, з дозволу сказати, хазяїна готелю… Ну, паразит! Людину — в щуряче стійло! А інспектор, інспектор готелів? — Коли звичайно флегматичний Маклей розпалювався і закипав, зупинити його було неможливо. Він аж вирував, стрясався від гніву і, мов розлючений бойовий слон, кидався, трублячи, на таран. І тільки в останню мить раптом помічав: а кинувся ж він, здається, не туди, не в той бік. І тоді (знову-таки раптом) йому сяйнула думка: — Слухайте, вас зоологічний музей цікавить?
— Припустімо, то й що? — Маклай дивився на непроханого візитера, ледве стримуючи роздратування. Взявши собі за правило рішуче уривати будь-яку безцеремонність навіть серед папуасів, він зараз не знав, як йому бути з цим гладким дикуном у смокінгу.
— Чудово! — ревнув відвідувач. — Мій музей до ваших послуг.
— Даруйте, я вас не розумію.
— Авжеж, мій зоологічний музей.
— Ага, он воно що, ви власник зоологічного музею?
— Ну, звичайно, ви не зрозуміли? Я — Уїльям Маклей, якоюсь мірою, е-е… ваш колега.
— Чудово, але чим можу служити?