«Наївно, любий друже, думати, — писав він уже відомій нам Елеонорі Честер, — що гуманізм переможе сам собою. Поки що він тільки абстракція, чудові, але нічим серйозним не підкріплені ідеї людей, які бажають добра таким, як самі. Для перемоги ж гуманістичних прагнень у світовому значенні потрібні не добрі наміри, а всезагальний гуманістичний Закон і всесвітня добровільна, але дисциплінована й сильна Організація, яка цей Закон охороняла б. Але закони, на які можна було б опертися і захищати їх з усвідомленням, що захищаєш справедливість, не можуть народитися з нічого. Вони повинні випливати з природного й для всіх очевидного стану речей. Та що добудеш з абстракції? Нічогісінько. Отож гуманізм, щоб він став плідним, треба з абстракції перетворити в Науку про Людину, побудовану на природних істинах і тому доказову.
Я не знаю, чи стане в мене сил і часу знайти всі конче потрібні для цього істини, але ніщо більше в житті не хвилює мене так, як це моє практичне завдання».
Однак оголосити гуманістичну істину про Людину в ту пору загального панування полігенізму було не так просто. Тому Маклай до часу свою мету не дуже афішував. Він чудово розумів, що серйозний вчений-борець повинен бути також серйозним дипломатом, знати, коли, де й про що слід говорити з найменшою шкодою для себе й своєї справи. Та якщо сприяла обстановка, він свої переконання й цілі особливо не приховував: коли випадала нагода для, сказати б, попередньої обробки думок, намагався її не пропустити.
Саме тому, що всесильний Уїльям Маклей влаштував йому в Австралії несподівано захоплену зустріч і ще більш несподівано підтримав його, він вирішив виступити перед ліннеївцями з промовою, котра показала б, як кажуть англійці, «хто є хто».
Взагалі оратором Маклай був не дуже вправним. При всій своїй легендарній мужності і всесвітній славі він не міг позбутися повсякчасної зніченості за свою ваду від народження: не вимовляв літери «р». Через цю злощасну літеру він ніяковів і говорив тихо, невиразно й надто повільно.
За свідченням сучасників, у великому залі половина публіки його не чула і йшла розчарована. Інші, хто не володів достатньою ерудицією, а Маклай на таких ніколи не розраховував, його не розуміли і теж здивовано знизували плечима. Та коли напередодні виголошена промова наступного дня з'являлась у пресі з потрібними поясненнями, вона справляла на людей разюче враження.
У своїх усних виступах Маклай нікого не цитував, ніде нічого не запозичав і не допускав ніякого перефразування вже відомого. Всі його промови за матеріалами відзначалися цілковитою новизною, захоплюючою сюжетною побудовою, дуже цікавою, часто приголомшливою інформацією і, коли вже були опубліковані, надзвичайною пристрасністю.
Ще однією примітною особливістю його публічних виступів було те, що говорив він, як правило, про великі світові проблеми: або про ті, що вже хвилювали людство, або про майбутні.
Тепер, читаючи його праці, ми можемо пересвідчитись, з якою дивовижною ясністю бачив він майбутнє нерідко на добру сотню років наперед. Кажучи, наприклад, про неминучу загибель світової колоніальної системи, він називав народи, які визволяться з-під колоніального гніту найпершими: Індія, Бірма, Єгипет, Індонезія — країни найдавніших культур.
Пророчою була і його промова на зібранні Ліннеївського товариства:
«Буде помилкою думати, що мої заняття морською біологією — відхід від основної програми моєї наукової діяльності чи роздвоєння моїх наукових інтересів. Це не зовсім так. Головна й незмінна мета мого життя — служіння науці про людину. До цієї науки я залучаю порівняльну анатомію, антропологію, етнографію і ряд супутних галузей, які роблять об'єктом своєї уваги людину і те, що має до неї безпосереднє відношення. Але, мені здається, робити людину об'єктом свого наукового інтересу й при цьому лишатися байдужим до її потреб — означає бути їй не істинним другом, а всього лише стороннім спостерігачем її біологічного існування. Безглуздо лікувати недуги людського тіла, не дбаючи про те, щоб людина не відчувала голоду, спраги, фізичного й духовного гніту. І навряд, на мій погляд, заслуговує на схвалення діяльність ученого, який, відгородившись суворою академічністю, не бачить і, що найгірше, не бажає побачити за своєю працею благо людства.