«Браво! — загорлав він на повен голос. — Саме морська біологічна станція, міжнародна, спрямована в майбутнє! Тут, у нас в Австралії, ми почнемо створювати нову науку — морську біологію! — І як зненацька вибухнув, так само раптово заспокоївся, заговорив тоном боса, який не терпить заперечень: — Звісно, джентльмени, ми всі одностайно підтримуємо містера Маклая, і, ясна річ, ми всі йому вдячні. Ви, містере Маклай, подарували нам чудову перспективу. Це прекрасно — працювати для майбутнього всього людства!»
Звісно, з Маклеєм усі погодились. А що ще лишалося ліннеївцям? Що не кажіть, сер Уїльям фінансував їхнє Товариство.
Дивовижною людиною був сер Уїльям. Сповідаючи пацифізм, він щиро обурювався жорстоким поводженням з австралійськими аборигенами, але, будучи сином своєї епохи і свого класу, справжніми людьми темношкірих проте не визнавав і переймався жахом на саму тільки думку опинитися за спільним столом з негром чи папуасом. Пацифіст-миротворець за переконаннями, він водночас дотримувався поглядів затятого расиста. Однак це ніяк не позначилося на його ставленні до найпристраснішого з усіх антирасистів світу — Миклухо-Маклая. Одного разу запалившись до нього гарячою симпатією, він усі дев'ять років, протягом яких Маклай подовгу жив і працював в Австралії, буквально обожнював його. Розповідали, що, коли Маклаєві потрібні були, скажімо, вовняні шкарпетки, сер Уїльям ладен був перевернути догори дном весь Сідней, щоб знайти дюжину шкарпеток неодмінно з найтоншого козячого пуху. Причому ніколи не підкреслював, що дістати ці шкарпетки йому було клопітно, і, не бажаючи, щоб Маклай відчував, що зобов'язаний йому бодай дрібничкою, ніколи йому нічого не дарував. Роздобувши потрібну Маклаєві річ, казав звичайно: «З вас належить…» І називав суму. До кінця своїх днів Маклай так і не дізнався, хто вносив у касу Ліннеївського товариства ті гроші, з яких складалася його платня академіка.
Маклей вважав, що різниця в переконаннях і поглядах, якщо вона нікому з друзів не завдає особистої шкоди, для дружби не перешкода. Коли кореспондент сіднейської газети «Трібюн» уже після від'їзду Маклая з Австралії запитав сера Уїльяма, як вони один з одним уживалися, будучи, по суті, ідейними ворогами, у відповідь той весело сказав:
— Правда, ви так вважаєте? Ми якось цього не помічали.
— Надівали, зустрічаючись, темні окуляри?
— Та навіщо? Ніхто з нас не був дальтоніком. Ми просто намагалися не псувати один одному нерви, і кожен лишався при своїй думці. По-моєму, свої переконання нав'язують іншим лише засліплені манією, величі деспоти або політики, не впевнені в стійкості свого становища. Я думаю, дружба між людьми будується на відчутті такту і взаємній повазі, а не на неодмінній єдності поглядів. Тоді це вже союз однодумців, а я, кажучи про дружбу, маю на увазі щось більш земне, такий зв'язок людини з людиною, який породжений не розумом, а серцем, простим бажанням робити один одному приємне й від цього діставати задоволення. Я завжди відчував радість, коли радісно було Маклаєві чи йому щось вдавалося. Правда, його ідеї викликали в мене іноді щось схоже на прикрість, та я намагався про них не думати. Адже я можу щось не розуміти, я не геній… А втім, під три чорти ваші ідеї! Я глибоко поважав Маклая…
У цьому був весь Маклей, покровитель і друг Маклая. Віддамо ж йому належне хоча б тепер, через сто років.
За сімнадцять з лишком років своїх майже безперервних мандрів по світу Микола Миколайович Миклухо-Маклай зібрав безліч дуже цінних наукових фактів і спостережень, але, за винятком кількох щоденників і розкиданих по різних журналах, переважно зарубіжних, статей та невеликих нотаток, мало що встиг обробити. Ось що писав у цьому зв'язку після його смерті один з його біографів і друзів, німецький доктор природознавства Отто Фінш:
«Коли одного разу в тісному колі фахівців у Берліні (1886 року) зайшла мова про Миклухо-Маклая, я був єдиний його захисник. Усі з повагою говорили про його мандрівки й спостереження, але докоряли йому за те, що протягом п'ятнадцяти років він не пішов далі попередніх повідомлень, і висловлювали навіть сумнів, щоб, з огляду на його непостійність, можна було чекати від нього закінченої праці. Адже й тоді, коли, забезпечений матеріально, він повернувся з Петербурга в Сідней, де міг два роки працювати без будь-яких перешкод, про його велику працю не було ніякої чутки… Як він сам казав мені, у нього зовсім не було наміру публікувати описи своїх подорожей, а тільки суто наукові результати своїх досліджень. Та як і в подорожах він нерідко робив несподівані відхилення, так і в наукових працях багато що на ходу мінялося. Щоразу він брався до чогось нового, полишаючи недоробленим старе, і, врешті, все зоставалося незакінченим. В усякому разі, йому не можна дорікнути за багатописання, бо все, що він опублікував, зводиться до кількох десятків номерів, з яких найбільший за обсягом не перевищує 40 сторінок в одну восьму частку друкованого аркуша. Це небагато, але і в цьому, правда, є таке, що за великою кількістю власних спостережень важить більше, ніж якийсь том талановитої компіляції… Хоч би як думали про Миклухо-Маклая та про його дослідження, він належав принаймні до найсумлінніших і найстаранніших спостерігачів і незмінно дотримувався такої об'єктивності, яка одна тільки веде до правильних наукових підвалин, тому і в невеликому лишив особливо цінний матеріал… В усьому він проявляв себе справжнім ученим, і наука, незважаючи на неповноту його робіт, має всі підстави зберегти про нього вдячну пам'ять на всі часи».