У Європі ті з учених, хто визнав доказовість його антирасизму і порвав з полігенізмом, чекали від нього фундаментальних праць з антропології, етнографії та порівняльної анатомії. А в Росії, де расизму ніколи не було і який тому нікого з широкої публіки особливо не хвилював, цікавилися здебільшого описами його подорожей. Навіть Лев Толстой вважав ту науку, якою він займався, менш важливою, ніж соціально-психологічний бік його мандрів. Писав йому в 1886 році:
«Вельмишановний Миколо Миколайовичу! Дуже вдячний за надіслані Ваші брошури. Я з радістю їх прочитав і знайшов у них дещо з того, що мене цікавить. Цікавить — не цікавить, а зворушує і викликає захват у Вашій діяльності те, що, наскільки мені відомо, Ви перший, безперечно, дослідом довели, що людина скрізь людина, тобто добра, товариська істота, у спілкування з якою можна й належить вступати тільки добром та істиною, а не гарматами й горілкою. І Ви довели це подвигом істинної мужності, яка так рідко трапляється в нашому суспільстві, що люди нашого суспільства навіть її і не розуміють.
Мені Ваша справа уявляється так: люди жили так довго під облудою насильства, що наївно впевнилися в тому, і ті, хто чинив насильство, і ті, кого насилували, що оці ось потворні стосунки людей, не тільки між людожерами й нехристиянами, але й між християнами, і є найбільш нормальні. І раптом одна людина під приводом наукових досліджень (прошу, вибачте мені за відверте висловлювання моїх переконань) появляється одна серед найстрашніших диких, озброєна замість куль і багнетів тільки розумом, і доводить, що все те потворне насильство, яким живе наш світ, є лише давній віджилий Humbug (обман. — О. І.), від якого давно час звільнитися людям, які хочуть жити розумом. Ось це у Вашій діяльності зворушує і захоплює, і тому я особливо бажаю Вас бачити й увійти в спілкування з Вами.
Мені хочеться сказати Вам таке: якщо ваші колекції дуже важливі, важливіші за золото, яке зібране досі в усьому світі, то і в цьому разі всі Ваші колекції, всі наукові спостереження ніщо в порівнянні з тим спостереженням про властивості людини, які Ви зробили, оселившись серед диких і вступивши в спілкування з ними і впливаючи на них самим розумом; і тому заради всього святого опишіть найдокладніше всі Ваші стосунки людини з людиною, в які Ви вступали там з людьми. Не знаю, який внесок у науку, в ту, котрій Ви служите, становитимуть Ваші колекції і відкриття, але Ваш досвід спілкування з дикими становитиме епоху в тій науці, якій я служу, — науці про те, як жити людям одне з одним. Напишіть цю історію, і Ви прислужитесь великим і добрим ділом. На Вашому місці я б описав детально всі свої мандри, відкинувши все, крім стосунків…»
Звичайно, Лев Миколайович, хоч який геніальний розум він мав, помилявся, радячи вченому відкинути всі його наукові спостереження й відкриття. Для Маклая це означало б відмовитися від головного, що він зробив у своєму житті. Однак до думки великого письменника він поставився дуже уважно:
«Дозвольте щиро подякувати Вам за лист від вересня 25-го і водночас прошу вибачити, що так довго не відповідав на нього.
Лист Ваш був не тільки для мене цікавий, але наслідок читання його вплине значно на зміст книги про мої подорожі. Обміркувавши Ваші зауваження і дійшовши висновку, що без шкоди науковому значенню опису моєї подорожі, ризикуючи принаймні видатися декому з читачів надто суб'єктивним і багатослівним щодо власної особи, я вирішив залучити в мою книгу багато того, що раніше, тобто до того, як одержав Ваш лист, думав викинути. Я знаю, що тепер багато хто з тих, які не знають мене достатньо, читаючи мою книгу, будуть недовірливо знизувати плечима, сумніватися тощо.