Ось як писав про його загибель О. С. Новиков-Прибой: «Жоден корабель з 2-ї ескадри не потрапляв у таке трагічне становище, в якому опинився «Ушаков». Усі люди на ньому були на своїх місцях, усі виконували свій обов'язок, готові вмерти на бойовому посту. Та ніяка відвага вже не могла врятувати панцерника. Бій для нього звівся до того, що швидкохідні ворожі крейсери, тримаючись за межами досягання російських снарядів, розстрілювали його цілком безборонно. А «Ушаков» не міг ні відірватися від них, ні наблизитися. Він був у становищі людини, прив'язаної до стовпа на розстрілі. Для одинокого підбитого корабля таким стовпом був простір, а вірьовками — тихий хід. Та як горда людина, вмираючи за свої ідеї, не просить пощади в тих, хто виніс їй смертний вирок, «Ушаков», приречений на загибель, був несхитний перед своїм ворогом…
Боєздатність корабля була вичерпана. Це більше, ніж хто інший, врахував командир.
— Пора кінчати. Застопорити машини! Припинити стрільбу! Затопити корабель!
Обидва ворожі крейсери й далі стріляли по «Ушакову»…
«Ушаков» з креном на правий борт повільно занурювався у хвилі. На правому ноку його грот-реї, викликаючи лють у ворога своєю нескореністю, майорів бойовий андріївський прапор…»
Безстрашний командир панцерника до останньої хвилини самовіддано керував рятуванням екіпажу й загинув у хвилях океану, ненадовго переживши свій корабель.
Володимир Миколайович відмовився сісти в японську рятувальну шлюпку, що підійшла до нього. Вона була надто переповнена, а поряд потопав поранений матрос — командир показав на нього…
Треба віддати належне японцям, вони гідно оцінили вчииок російського офіцера. Спостерігаючи загибель командира нескореного панцерника, на крейсерах приспустили прапори.
Катерина Семенівна, мати Миклухо-Маклая, народилася н родині лікаря, підполковника у відставці Беккера, одруженого з польською дворянкою Лідією Шатковською.
Семен Федорович Беккер, або Фрідріх фон Беккер, був німцем. Він приїхав до Росії 1812 року, щоб боротися проти ненависного йому Наполеона.
Коли французька армія, просуваючись на схід, окупувала Пруссію, докторові Беккеру було вже тридцять п'ять років. Він мав чин майора і служив начальником військового госпіталю у Франкфурті-на-Майні. Французи не зачепили його й навіть просили залишитися на тій же посаді в тому ж госпіталі, який тепер обслуговував армію Наполеона. Та служити окупантам Беккер не захотів. Довідавшись, що Наполеон має намір захопити Польщу, а потім іти походом на Росію, майор прусської армії, що склала зброю, поспішив у далекий Петербург, де запропонував свої послуги російському військово-медичному відомству з однією лише умовою: щоб йому, як виняток, лишили військове звання, оскільки в російській армії всі лікарі вважалися тоді цивільними.
Беккер вірив, що тут, у Росії, досі непереможного Наполеона неодмінно буде розбито.
Він не помилився й потім усе життя цим дуже пишався, казав: «О, ви не знаєте Росії! А я знав, хоча раніше ніколи її не бачив. Мій батько служив королеві польському, а дід був лейб-медиком при дворі імператриці Катерини! Тому я був певен, що після Пруссії Наполеон без особливих труднощів захопить Польщу, а далі, вирушивши на Росію, зламає собі карк. Коли мій дід щось казав, то слів на вітер не кидав…»
Зарахований у діючу армію, Беккер попав у той самий Низівський полк, у якому воював прем'єр-майор Ілля Захарович Миклуха, і в тому ж бою на Березіні також був тяжко поранений. Згодом вони разом лежали в Могильові у госпіталі й заприятелювали.
Там, у Могильові, Беккер зустрів Лідію Шатковську. Виходячи за нього заміж, вона сподівалася, що після визволення Пруссії від наполеонівських військ чоловік повезе її у Франкфурт-на-Майні, та Беккер вирішив назавжди лишитися в Росії. Мабуть, єдиний у російській армії медик із військовим званням, він за участь у битві на Березіні дістав підвищення в чині й одразу ж вийшов у відставку через інвалідність. Потім вихрестився в православну віру, узяв собі російське ім'я та по батькові (Семен Федорович) і поселився в Москві на Воробйових горах, де була тоді лікарня для бідних. Туди його взяли хірургом.
1843 року Семен Федорович, уже літньою людиною, виїздив з групою московських лікарів на будівництво Петербурзько-Московської залізниці на боротьбу з якоюсь епідемією. Випадково йому довелося обслуговувати якраз ту північну ділянку дороги, якою керував, як з'ясувалося, син його однополчанина — інженер Микола Ілліч Миклуха.