Переконувати, що йому все-таки варто зайнятися книжками, хоч невеликими, було марно. Усміхнеться тільки: «Ну-с, як любив казати наш боцман, не будемо язиком повітря швабрити…» Або, коли бував не в гуморі, обірве високоштильно: «У мої літа, вельми поважний друже, пошуком успіху, а надто на терені письменницькім, дурні себе тішать, красненько дякую…»
Чи то не вірив у свої творчі здібності, а чи справді вважав письменницькі вправи для своїх років чимось протиприродним. Важко сказати, але він не манірничав. Такі забавки були не в грубувато прямій вдачі Сави Христофоровича.
Своє завдання він вбачав у простому збиранні цікавих або, на його погляд, важливих історичних фактів, які групував потім за темами, писав до кожної з них пояснення і, охайно передрукувавши все на манишці, віддавав знайомим літераторам, не жадаючи нічого навзамін, крім обіцянки, що цей матеріал не пропаде даремно. Якщо, звичайно, літератор міг його якось використати. Тим часом Саві Христофоровичу таке збирання обходилося далеко не н дрібничку. Працюючи в архівах і військово-морських музеях, він місяцями жив на свої далеко не багаті статки відставника то в готелях Ленінграда, то в Севастополі, то десь на Півночі. За моєї пам'яті разів три їздив навіть у Владивосток — наполегливо шукав там відомості про якогось несправедливо забутого адмірала.
Пригадую, в його кабінеті на стіні висів ватман з двома висловлюваннями, написаними великими літерами чорною тушшю.
Перше — з індійського зібрання академіка Оттона Бьотлінга:
Друге без автора:.
«Люди стають рабами речей тільки тому, що до кінця життя у переважній більшості не усвідомлюють або не хочуть усвідомити безглуздість речовизму; така людська природа — їй властива пристрасна потреба служити ідеї, прагнути ідеалу. Коли ж моральні ідеали втрачено або щезає їх привабливість, на зміну їм, щоб заповнити порожнечу, що раптом утворилася, приходить одвічно нице — ідея самоутвердження через володіння речами. Заберіть у найблагороднішої людини її моральні ідеали, і вона перетвориться або на буркотливого циніка, який шукає забуття в наркотичному дурмані, або ж на скотину з породи обивателів, для, яких добування наживи — заповітна мрія».
Щось схоже говорив, здається, один з натхненників Великої французької революції Гракх Бабеф, але я б не здивувався, якби мені сказали, що автором другого висловлювання є сам Сава Христофорович. Адже згодом у його нотатках я знайшов не менш по-філософському глибоке:
«Людина — не билинка на вітрі, в ній усе — цілий світ, і цим світом, єдністю таких світів живуть держави і народи».
І ще:
«Умирає тіло наше, але не думка й не діло. Вони лишаються живим, щоб множити їхні знання, досвід і, зрештою, — моральну силу, гарантія міцності якої в непорушності зв'язків минулого з сучасним».
У цьому був весь Сава Христофорович, філософ, аналітик, шукач прикладів духовної досконалості. Хоча не весь. Ніхто з нас сам не знає, де в ньому початок, де кінець, що незаперечно, а що відносне. Одне лиш напевне: що править людині за мірило цінності, яке воно, мірило, така у людини й мораль.
Якось, ще задовго до моїх мандрів в Індонезію, Сава Христофорович зателефонував мені десь годині об одинадцятій вечора. У трубці знайомий густий бас:
— Не спите?
— Начебто ні… — Я стояв біля телефону в нічній піжамі, напівсонний.
— Тоді спите. — У голосі Сави Христофоровича почулося розчарування. Звиклий за довгу морську службу контролювати нічні ходові вахти, він навіть у відставці ніколи не лягав раніше четвертої ранку, тобто тієї години, коли капітанів на містках змінюють старпоми.
— Як же сплю, коли з вами розмовляю?
— Приїхати зможете?
— А Катерина Іванівна нас?..
— Не говоріть дурниць!
Я розумів, що їхати треба зараз, і знав, що Сава Христофорович так собі турбувати не стане. Напевно щось знайшов якраз для мене і згоряє від нетерпіння. Але по телефону не скаже, не той характер.
Я не помилився. Тему Сава Христофорович таки справді знайшов для мене — давнього шанувальника Миклухо-Маклая. І все ж його пропозиція в першу мить мене знітила: Миклухо-Маклай і російський військово-морський флот! Гм… Пасажиром плавав іноді на російських військових суднах. Писав: «Відкрите море справляє на мене завжди однакове враження — мене так і вабить кудись удалеч, далеко, за море… Навіть чудові береги Італії, Малої Азії, грецькі острови не могли змінити цього почуття — мені хотілося далі й далі…» А корабельне життя на морі ненавидів, як і Чарлз Дарвін. Маючи у своєму розпорядженні на корветі «Витязь» розкішну флагманську каюту, він вважав за краще ночувати, коли судно заходило в порти, або в напнутому на березі наметі, або ж у готелях для моряків, хай навіть незатишних. Терпів неминучий у таких закладах сивушний сморід, п'яну гульбу, блощиць, але спати зайву піч на кораблі не хотів.