Сава Христофорович усміхнувся.
— Виходить, моряком не народився. Поклик моря багатьох бентежить, мабуть, кожного курортника, та не всі в моряки годяться. Для Дарвіна море з палуби «Бігля» було тільки водою і небом, більше нічим. У шторм він його кляв, у штиль плював від нудьги за борт. Моряк не плюне, він душу моря відчуває, у цьому вся суть.
Гривастий, могутній, з вересковою англійською люлькою в прокурених рудих вусах, задерикувато наїжачених, він сидів за своїм масивним робітнім столом, на якому важким зеленим стосом лежали всі шість книжок зібрання творів Миклухо-Маклая, повні різноколірних закладок, а поряд, оправлені в обтягнутий червоним полотном картон, — номери журналу «Морской сборник» за третю чверть минулого століття, тих же часів журнали «Вестник Европы», «Северный вестник», «Исторический вестник», «Нива», «Живописное обозрение», «Всемирная иллюстрация», ще книжки, журнали іноземними мовами, ксерокопії газетних статей, морські картини й багато окремих аркушів, розкладених на столі в тільки господареві відомому порядку. Було зрозуміло, що до цієї нашої розмови Сава Христофорович готувався давно й серйозно.
Заінтригований, я не стримався.
— Що це раптом такий оверштаг[14] —Миклухо-Маклай! Мені здавалося, вас цікавлять, головним чином, герої морських баталій.
Суплячи сиві пасма брів, мій співрозмовник сердито пихнув люлькою.
— Американці втягли. — І, згадавши щось, знову заусміхався. — Після війни мені довелося працювати з ними в Німеччині. У Гамбурзі ми займалися з ними репараціями, ділили між союзниками військово-морські трофеї. З американського боку моїм колегою був капітан 2-го рангу Коллінз, кажуть, стопроцентний американець: долар йому і бог і цар. Одного разу приїхав до нас із Нью-Йорка лейтенантик, Коллінзу в помічники. Ну, Коллінз і зрадів: Стіве, подай те, Стіве, подай це. Той устигав тільки козирять: «Єсть, мій кавторанг! Єсть мій кавторанг!» Потім чую: «Сер, зробіть ласку…» — Коллінз до того ж Стіва. Другого дня питаю Коллінза: що, мовляв, вашого Стіва на посаді підвищили? «О містер Колоднікоф, ви знаєте, хто купив у нашої армії ті два німецькі танкери? Лейтенант О'Коннор! Мій Стів коштує три мільйони доларів!..» Так ось, уявіть собі, цей трьохмільйонний Стів О'Коннор і втягнув мене у всю цю арифметику. — Сава Христофорович показав рукою на стіл. — Нещодавно в Нью-Йорку вийшла його книжка «Дослідники Океанії». Видавництво нашої Академії наук надіслало її мені реферувати. Дивлюся на фотографію автора — начебто знайоме обличчя. Це й був якраз той самий Стів О'Коннор, тепер уже доктор історії. — Посадивши на перенісся окуляри в чорній роговій оправі, Сава Христофорович узяв зі столу аркуш з машинописним текстом. — Послухайте, що він тут понавигадував. Витяг з розділу про Миклухо-Маклая: «Росія з її ведмежим невіглаством, помноженим на дику азіатчину, була нездатна ні оцінити хоч якоюсь мірою його високу гуманність, ні зрозуміти суть його ідей та цілей. За винятком Географічного товариства, більш-менш освіченого, але замкненого в своїй імперській шкаралупі, до того ж копійчано злиденного, ніхто в Росії не вважав за потрібне допомогти йому. Коли він плив на корветі «Витязь» до берегів незнаної Нової Гвінеї, щоб, ризикуючи життям, знайти там відповіді на важливі наукові питання, російське військово-морське відомство не посоромилося виставити йому рахунок за гнилі флотські сухарі…» — Швиргонувши аркуш з цитатою О'Коннора, Сава Христофорович важко підвівся з-за столу, схвильовано заходив по вузенькій між шафами смужці кабінету. — Далі зовсім хвацько: Росія, мовляв, як держава не вклала в експедиції Миклухо-Маклая майже ніяких коштів, і тому-то прилучати його праці до здобутків своєї науки її право навряд чи незаперечне. Як це вам подобається? Тільки дебет-кредит, ганяєте? Е, ні, бухгалтерія по-американському, але не заради арифметики. Вдумайтеся: «Та сам факт підданства чи громадянства ще не дає досить підстав зачисляти успіхи будь-якого вченого до здобутків науки цієї держави, або країни, хоча, як стверджують марксисти, країна і держава — два різні поняття. Ми, одначе, різниці тут не бачимо…» Виходить, арифметика арифметикою, а мета інша. Відірвати Маклая від царської Росії і таким чином відмовити Росії в праві на його спадщину взагалі. Адже різниці між державою і країною О'Коннор не бачить. А коли так, то науковий антирасизм був створений не Росією, і всі небілі народи, які вважають Росію батьківщиною антирасизму, глибоко помиляються[15]. От я і вирішив з'ясувати, який матеріальний внесок Росії в наукову діяльність Миклухо-Маклая хоча б лише по одній лінії — через російський флот.
15
В 1959 році відомий південноафриканський борець за расову рівноправність Альберт Лутхулі, який став потім одним з перших лауреатів Нобелівської премії миру, надрукував в Йоганнесбурзі брошуру «Якщо бути об'єктивним…», у якій, говорячи про світовий визвольний рух, зокрема відзначив: «Жовтнева революція в Росії показала пригнобленим народам конкретні шляхи до визволення, озброїла їх вірою в неминучість краху колоніалізму. Велика перемога Радянського Союзу над гітлерівською Німеччиною та її сателітами завдала в той же час удару всьому світовому імперіалізму, завдяки чому масова боротьба в колоніальних країнах за свою незалежність не тільки значно полегшилась, а й стала перспективніша. Проте, віддаючи належне цій послідовності, ми не повинні забувати також про Росію як колиску наступального антирасизму, людинолюбні і разом з тим строго наукові основи якого, в другій половині минулого століття заклав і проголосив героїчний російський учений Миклухо-Маклай, що ніс народам світу гуманізм своєї вітчизни з мужністю і гідним глибокої поваги благородством».
Брошура Альберта Лутхулі «Якщо бути об'єктивним…» і низка виступів на цю саму тему визначного негритянського вченого, письменника й громадського діяча Уїльяма Дюбуа (США) викликали тоді в західній пресі цілу кампанію, метою якої було довести, начебто всіма своїми науковими відкриттями Миклухо-Маклай має завдячувати власній заповзятливості та ще безкорисливій допомозі європейських учепих, але аж ніяк не Росії, яка буцімто ні в чому на подала йому ні моральної, ні матеріальної підтримки.
А причина всього цього галасу полягала в тому, що в умовах по¬чатку масової деколонізації і зростання політичної самосвідомості пригнічених народів науковий антирасизм, який досі лишався тільки теорією, тепер перетворювався на могутню правову зброю, що, з одного боку, науково обґрунтовуючи рівноправність всіх націй і рас, надавала визвольним рухам силу законності, а з другого — ще благотворніше впливала на симпатії небілих народів до Радянського Союзу як прямого спадкоємця й продовжувача справи Маклая. Тому реакційні пропагандисти капіталістичних країн, особливо колоніальних метрополій, всіма засобами намагалися переконати світ, начебто до праць Миклухо-Маклая, який здобув освіту в Німеччині, а потім решту життя провів за межами Росії, вона, Росія, не мала ніякого відношення, ніколи їх не заохочувала й навіть нібито не намагалася зрозуміти, чим він, власне, займався.
Збулося передбачення австралійського вченого й політичного діяча Уїльяма Маклея, який ще в 1881 році, звертаючись до Лондонського географічного товариства, писав: «Я далекий від гадки, що становище білої людини в нинішніх колоніях скоро зміниться не на нашу користь. Але, зважаючи на те, що неможливо припинити культурний розвиток відсталих поки що племен і народів, що освіта рано чи пізно пошириться на нині зовсім диких, а також, беручи до уваги той факт, що освіта неминуче несе в собі зародок усвідомленої волі до визволення під будь-яких насильницьких утисків, враховуючи все це, не можна сподіватися, що наше становище й у віддаленому майбутньому лишиться незмінним. Настане час, коли силою зброї наша — маленька Свропа вирішувати вже нічого не зможе, регулятором стосунків між народами стане природне право людини на життя, їжу, вільне визначення своєї долі. І тоді, у цьому віддаленому майбутньому, авторитет Маклая серед небілої частини населення земної кулі зросте незмірно, бо він зробив те, до чого прагнули, але не змогли досягти всі гуманісти світу, разом узяті, — перетворив гуманістичні ідеї, що були лише благими намірами, в науку, яка з такою ж суворою логікою стверджує природну рівноправність всіх націй і рас, з якою рівність суми квадратів катетів квадрату гіпотенузи доводиться в теоремі Піфагора.
Заслуги людини, яка створила цю науку, що з плином часу набуде величезного психологічного і правового значення, стануть здобутком того народу, чиїм сином він був, і ореол його слави стане джерелом симпатій до його народу. Ось чому, на мій погляд, вам у Лондоні треба зараз же зробити все можливе, щоб праці Маклая вперше були опубліковані неодмінно в Лондоні англійською мовою. А ми з свого боку, тут, у Сіднеї, докладемо всіх зусиль, щоб переконати його прийняти британське підданство. Тим більше, що прізвище його звучить так само, як і моє, тобто зовсім по-шотландському.
Я глибоко певен: вбачати в цій людині тільки наївного, мрійника, який уславив себе екзотичними подвигами серед дикунів, значить бути сліпим перед майбутнім…»