І ще одне. За сім років мандрів по слідах Миклухо-Маклая я зібрав стільки всього, що вмістити все в одну книжку несила. Тому з багатьох важливих матеріалів, які не ввійшли до неї цілком, але становлять вартість, читач знайде тут лише короткі висновки, документальне підтвердження яких лишається за автором.
Липень,
1986 р.
Частина перша
ТАЛІСМАН АНДІ
Мине час, і жертви, що їх приносить добродій Миклухо-Маклай заради науки й людинолюбства, засяють ще однією зорею в сузір'ї гуманістичних діянь Росії. А тому було б непростимо й ганебно лишити його працю без уваги й сприяння. Слід пам'ятати, що слава, добута для вітчизни розумом і добротою, возвеличує її не менше від слави ратної, а дією своєю на уми й серця людей перевершує ону.
К. М. ПОСЬЄТ, адмірал
1882 р., Санкт-Петербург
Так богові захотілося, щоб Миклухо-Маклай народився в Росії і таким незалежним від нього чином став підданим російського царя. Та самий факт підданства чи громадянства ще не дає достатньо підстав зачисляти успіхи будь-якого вченого до здобутків науки цієї держави, або країни, хоч, як стверджують марксисти, країна і держава — два різні поняття. Ми, одначе, різниці тут не бачимо. Зате знаємо достеменно: в експедиції Миклухо-Маклая Росія як держава майже ніяких коштів не вклала, тому претендувати на плоди його наукової діяльності право її, певно, сумнівне.
С Ф. О'КОННОР, доктор історії
1960 р., Нью-Йорк
В Індонезії ви почуєте його ім'я в найнесподіваніших місцях і від найпростіших людей. Кожен розповість про нього щось своє, часто фантастичне, і ви, може, посмієтесь, та не смійтеся надто щиро — більшість індонезійців вірять легендам так само, як ми з вами віримо історичним фактам. Багато хто ображається, коли їхні розповіді не сприймають усерйоз, навіть якщо повторюють вам чуте з десятих уст.
ДЖАЙЄНГ СУРОТО, доктор природничих наук
1962 р., Богор, о. Ява
Уже в дорозі, твердо знаючи маршрут літака, я все ще сумнівався: чи й справді ми летимо на Комодо?
Два дні тому я і мій перекладач Анді Варісаджі сиділи в маленькій кав'ярні на Пасар-бару. На стіні там висіла картина з доісторичними динозаврами. Я сказав Анді, що хотів би сфотографувати щось подібне, скажімо, живих гігантських варанів, які збереглися до наших днів тільки в Індонезії. Та, висловлюючи своє побажання, я й не мислив, що побувати там, де водяться варани, не так уже й складно.
Ці велетенські допотопні ящери селяться на чотирьох островах Малого Зондського архіпелагу: Флорес, Рінджа, Падар і Комодо. Регулярного транспорту з Джакарти туди немає ніякого. На Комодо всього півтори сотні населення, одне рибальське сільце, а на Рінджі й Падарі люди взагалі не живуть. Кілька поселень є ще на Флоресі, але постійного зв'язку з ними теж нема. Та й варанів на Флоресі, кажуть, мало. Вони частіше трапляються на Комодо (до речі, слово «комодо» мовою бахаса-індонесіа й означає «варан»). Та як до нього дістанешся?
Втім, згадка про малозондських драконів, яку навіяла картина в кав'ярні, одразу ж і звітрилась — не люблю тішитися примарним. Коли наступного дня Анді, радісно усміхаючись, сказав, що завтра ми зможемо прогулятися на Комодо, я навіть не зразу збагнув, що він має на увазі. Пам'ятаю, сказав у відповідь щось про Бандунг.
— Але ж… — Він стояв розгублений — Мені здалося, вас зацікавили варани.
— А-а, варани!.. Туди хтось летить чи пливе?
Анді ніяково потупив очі.
— Я зафрахтував «дакоту»…
— Зафрахтували?! «Дакоту»?!
— Меншого літака у них не знайшлося.
Нарешті я все збагнув і тепер, приголомшений новиною, ледве було не крикнув йому, що з моїми фінансами фрахтувати не лише «дакоту», польотна година якої коштує бог знає скільки, а навіть найдешевшого вітрильника просто божевілля. В Індонезії я перебував як звичайний представник радянського морського флоту і, крім скромної платні, ніяких інших засобів не мав. А дорожнеча в країні тоді, в 1962 році, була неймовірна. Щойно закінчилася індонезійсько-голландська війна за визволення Західного Іріану, внаслідок якої Індонезія зазнала таких величезних втрат, що ціни на деякі продукти харчування й товари широкого вжитку виросли в десятки разів…